Відродження-4 - Кулик Степан

— Що ж, перевіримо. — Сідаю за стіл і викладаю на стільницю жовтий кругляш. — Найсмачніше. А ще — он тим двом воїнам глечик вина і закусити. А пану лицарю — те саме, що й нам.

— Як накажете… — господар зобразив уклін і вийшов.

— Знаєш, Лео… — тихо промовила Сашка. — Ніяк не звикну до тутешнього достатку… Весь час здається, що зараз хтось спробує відібрати в мене їжу. Ууу… проклятущі Хантери.

— Звикнеш… — знизав я плечима. — До гарного швидко звикають. А ми тут, як я вже казав, надовго. Якщо не назавжди.

— Пане! Ви хочете мене образити? Що це ще за подачки? Я зовсім не потребую…

Сер Такс виріс поруч, буквально палаючи від обурення. Очі сяють, рука огладжує оголів'я меча.

— З якого часу, вацьпане, бажання одного шляхтича пригостити іншого, стало образою? — підводжусь із-за столу. — Повірте, від щирого серця. Був би я один, — вказую кивком на Сашку, — підійшов би особисто. Але, залишати жінку одну ...

— Прошу вибачити мою нечемність, пані… — лицар зменшує оберти. — Я не…

— Пусте, шевальє, — милостиво, як справжня леді, киває дівчина. І ось звідки це береться? Вроджене, чи що? — Приєднаєтеся до нас?

— Гм… Дякую… Але, не заважатиму… Навряд чи мій мінорний настрій прикрасить вашу трапезу…

Сер Такс чемно кланяється і йде, а я кидаю погляд на найманців. Але там народ простіший і від частування навіть не думають відмовлятися. Той, який до мене обличчям, спіймавши погляд, піднімає кухоль, ніби за здравницю. Киваю у відповідь і повертаюся до трапези.

— Відійду на хвилинку? — питаю Сашка, через якийсь час, коли перший голод вже втамовано.

— Ой, хоч ти не починай… благородний, — пирхає дівчина.

— Згоден, — усміхаюся у відповідь. — Перебір… Але знаєш, якось затягує. Певне, клас «Лицар» впливає. Треба було «Воїна» брати. Менше умовностей.

— Ні, — не погоджується Сашко. — Мені подобається. Якщо не перегравати.

— Ну то добре. Піду, поспілкуюсь…

Помітивши, що я підходжу, сер Такс піднімається і показує жестом на табурет навпроти.

— Все ж таки, це було не просто частування?

— Ви маєте рацію, пане, — не відмовляюся. — Справа в тому, що я потребую допомоги.

— Викладайте… Якщо в моїх силах.

— Чи бачите, я дав слово супроводити обоз. Передісторію пропущу… Але, повірте, справа не в грошах. Просто не міг відмовити.

— Буває, — знизав плечима лицар. — Я так розумію, ви теж не з тих, кому герб дістається у спадок? Десдечадо* (*Позбавлений спадщини)?

— Не зовсім вгадали, але близько. Спадщини мене не позбавляли, але, якщо щиро, то ділити особливо не було чого, так що я сам по собі.

— Розумію… Тож чим можу допомогти?

— Складіть компанію? Часи нині не надто спокійні. Розбійники на дорогах бешкетують. Потвори різні, знову-таки... А два лицарі — це вже сила. Може, остережуться. Оплати не пропоную, щоб не образити. Але стіл з мене на весь час шляху.

Схоже, що не зацікавив. Замість відповіді сер Такс кидає крадькома погляд на Сашку, і я поспішаю викласти інший козир.

— Та й леді в такій компанії буде безпечніше.

Від пропозиції стати охоронцем каравану, за їжу, лицар явно не в захваті, а супроводжувати даму, — це інше. Тут жодної образи честі.

Сашка, відчувши погляд, мило посміхається. Бінґо!

— Добре, пане. Але перш ніж дати остаточну згоду, хотілося б знати, з ким маю честь? І маршрут.

— Звичайно. Прошу вибачення. Дозвольте відрекомендуватися. Граф Мохівський. Леонід.

— Віконт Такс. Теодор. Третій син графа Такского.

— Радий знайомству. А маршрут… Башта Смарагдового Дракона.

— Ого... — Лицар помітно здивований.

— Далеко?

— Не в цьому справа... Просто, вежа одного з месерів, не те місце, куди прямують звичайні обози. Архимаги забезпечую свої потреби в інший спосіб.

— Погоджуся. Але, моя справа супроводити вантаж у цілості та безпеці. Решта: проблема постачальника та замовника. А що, як і чому… вибачте, не цікавився. То ми домовилися? Я можу розраховувати на вас?

— Так, — киває сер Такс і неквапливо тягнеться до глечика. — Слово дворянина. Можете на мене розраховувати. Якщо в цьому не буде образи шляхетського гонору.