Відродження-4 - Кулик Степан

І ось впав один, після прицільного уколу в око. А за ним, під чотирма клинками, невдовзі спустив дух і останній.

— Ф-Фухх… — мазнув тильною стороною рукавички по шолому сер Такс. Мабуть, хотів піт з чола витерти. — І все-таки, милостиві панове, ми їх зробили. Славний був бій. Буде що розповісти у таверні за кухлем пива.

— Не поспішайте радіти, пане… — ледве переводячи подих, остудив я його трохи. — Не забувайте, що нам ще з перевертнем битися. Цей, напевно, ще сильніший буде.

І, ніби, на підтвердження моїх слів, з лісу виступив Сіра Смерть.

«Сіра Смерть. Перевертень. Рівень 11. 2100 ХП»

— Охрініти…

Величезний. Метра півтора у загривку. І потужний, як бик. Одна тільки лобаста голова була шириною як мої груди. З відкритої пащі на землю капала слина, а очі буквально палали лютою ненавистю.

— Мати моя жінка! Твою дивізію! Це вовк? — емоційно висловила загальну думку Сашка. — Трясця! Та моя конячка менша!

— Нічого… — промимрив Берт. — Упораємося, якось… Він, хоч і здоровий, але один, а нас — четверо. Перепрошую, міледі, п’ятеро… Навіть, якщо й загризе когось… тьху-тьху-тьху… решта вже з нього шкуру знімуть. Чуєш мене, Сірий? Чого витріщаєшся? Давай… йди сюди. Кінець тобі. Відгуляв своє…

Перевертень не поспішав. Потужний, грізний… Стояв і дивився. І такою злістю від нього віяло, що аж вилиці зводило. Реально хотілося якнайшвидше кинутися в бій, аби не мірятися зі звіром поглядами. Мабуть, такі ж почуття відчував кожен, тому що ми, всі четверо, не змовляючись, зробили крок вперед. А Сашка заскрипіла луком, натягуючи тятиву.

Сіра Смерть теж зробив крок назустріч, підняв голову і протяжно завив. А потім розвернувся і стрибнув у кущі. Був — і немає його. Навіть хрускоту хмизу не чути. Зник, наче привид. І, якби не валялися на узліссі мертві туші інших вовків, можна було б вирішити, що все нам здалося.

— І як це розуміти? — Знову висловилася за всіх Сашка. — Він що? Втік?

— Виходить так… — знизав плечима сер Такс. — І знаєте, що я вам скажу, міледі? Мене це зовсім не засмучує... Ні, ми, звичайно ж, справилися б. Але, якщо щиро, я зовсім не проти поступитися цією честю комусь іншому. А нам, як на мене, пригод ще вистачить. Чи не так, сер Леоніде? Ви зі мною згодні?

— Абсолютно… — я зняв шолом і витер чоло. — В усіх сенсах. Чого, чого, а пригод нам ще точно вистачить. Аби віку вистачило.

«Перемога! Нагорода: 2000 пунктів досвіду! 50 золотих монет. Вітаємо! Ви отримали новий рівень. Ваш супутник отримав новий рівень. Для розподілу вільних пунктів, зайдіть у розділ «Характеристики персонажа»

Мули розмірено цокали копитами по бруківці, а я погойдувався в сідлі і займався самокопанням.

Не знаю, чи можна вважати напад зграї перевертня за підступи ворогів, чи це теж випадковість, але в тому, щоб і далі тиркатися по бездоріжжю, сенсу вже не бачив. Яка, власне, різниця — планомірно на нас неприємності сиплються чи рандомно? Якщо пішла така тенденція, значить, треба не перечікувати її в позі страуса, а якнайшвидше виходити з умовної зони поразки.

Звичайно, королівський тракт сам по собі теж не гарантував безпеки, але якусь частину неприємностей виключав. Взяти бодай засідки. У лісі її організувати значно простіше, ніж на людному тракті. Той, хто тягнеться не по неходжених стежках, а простирається між луками і полями, від одного населеного пункту до іншого. Та й швидкість пересування, знову ж таки, помітно зросла б.

Якщо бездоріжжям ми за день, у кращому разі, долали кілометрів п'ятнадцять, то зараз на битому шляху могли пройти всі двадцять п'ять. Їх, у сенсі версти, навіть рахувати потреби не було. Хтось грамотно розташував уздовж дороги заїжджі двори так, що якщо не поспішати і не плестись, вони, як з-під землі, виростали біля узбіччя рівно опівдні й перед сутінками.

Що називається, все для мандрівника. Королівський сервіс. Тільки плати…

До великої, просторої, старанно вибіленої вапном мазанки, що дивилася на тракт аж пів дюжиною вікон, ми вийшли, коли сонце вже торкнулося горизонту. Можна було, звичайно, ще кілька верст протопати, але сенсу я в цьому не бачив. Це ж не останній ривок, на який не шкода зусиль. Та й денну стоянку ми сьогодні пропустили. Якось навіть не змовляючись. Настільки сильним було спільне бажання якнайшвидше вибратися з глухомані.

Безліч фруктових дерев, висаджених навколо корчми, надавали цьому притулку втомленого мандрівника необхідного затишку. Так і хотілося розпростертися на м'якій траві, під покровом достигаючих вишень і яблук.

Загальну пастораль псував лише вигляд відчинених дверей, що нагадували чорний, беззубий рот. Мимоволі викликаючи в уяві порівняння чи то з гігантським голодним монстром, чи взагалі з пеклом.

Не продумано щось… Треба було хоч одвірки якісь веселенькі, у квіточку прибити. Або квітами, як на Івана Купали прикрасити. А то в мене аж апетит зник... і як якесь неприємне передчуття в душі заворушилося. І чомусь захотілося перехреститися… Тьху!

Похитав головою, проганяючи оману. Привидиться ж...

Ще раз струснув головою і глянув менш прискіпливо.