Відродження-4 - Кулик Степан

Це було так несподівано та неймовірно, що інші бандити здивувалися і на мить завмерли. І саме її нам вистачило, щоб поставити переможну крапку.

Карл і Берт швидко ступивши вперед, блискавичними, точними розчерками мечів перекреслили шиї тих двох, що прийшли разом з ватажком. Сер Такс якимось неймовірним фінтом обеззброїв свого супротивника і, завершуючи рух, майже ніжно провів кінчиком клинка по обличчю розбійника, що стояв поруч. Від чого той якось по-бабськи схлипнув, випустив сокиру і схопився за очі обома долонями. З-під яких одразу проступила кров.

Я не був такий спритний, але теж не схибив. Ковзаючим ударом знизу, пройшовся по рукояті сокири і відсік у призвідника бійки пару пальців. А потім додав потужний, від душі, стусан у живіт. Зброя вислизнула з безпалої руки здорованя, а сам він, з гарчанням, завалився на спину.

Останній із банди, сам опустив меч і відступив на кілька кроків.

Доля не змінила пріоритети, і цю сутичку ми знову виграли. Не гаючи жодної секунди, я стрімголов вискочив у двір, очікуючи побачити все що завгодно: від вирізаних візників, до простого зникнення обозу.

Але зовні все було тихо та мирно. Мули спокійно лежали і розмірено помахували хвостами, відганяли докучливих мух. А візники байдуже сиділи біля возів, чи то дрімаючи, чи медитуючи.

А це значить, все що зараз сталося у корчмі, до вантажу не мало жодного стосунку. Ще одна випадковість? Гм… Схоже. Ось тільки щось їх занадто багато. Як би вони у звичку не ввійшли та на закономірність не перетворилися.

Гм... А й справді — закономірність. Просто я за своєю параноєю упустив з уваги один нюанс.

Виводжу перед очима карту та задоволено, з полегшенням хмикаю. Скринька просто відкривається. Лише треба було бути трохи уважнішим, коли маршрут вибирав. Бо починаючи з хутора весь шлях лежить у помаранчевій зоні. Тобто місцях підвищеної небезпеки. Що називається, ми ж вас попереджали, а якщо попередження проігнорували, то хто вам злісний Буратіно?

— Я перепрошую, мілорде…

Все ще залишаючись у бойовому режимі, я різко повернувся на голос.

У дверях стояв корчмар. Вже без булави та з усією можливою повагою на обличчі.

— Що?

— Я просто хотів дізнатися… ви теє… обідати будете? Чи, може, передумали?

Перехід був настільки різкий, що я не стримав нервового сміху, а коли відсміявся, сунув руку в пояс, витяг з інвентарю пару золотих і кинув монети шинкарю.

— Обов'язково будемо… І… дякую за допомогу.

— З дитинства не люблю, коли великі та злі дядьки ображають маленьких і слабких… — цикнув той зубом, вклонився і пірнув усередину корчми.

«Ще б… — подумав я, провівши поглядом непоказну фігурку. — І точно не заздрю ​​тим, хто намагався образити тебе»

Не встигли двері зачинитися за горбуном, як із них назовні вилетіла Сашка.

— Ти як?!

— Нормально. А ти?

Запитання та відповіді прозвучали настільки синхронно, що не могли не викликати посмішку. Невпевнену, але все ж таки, куди краще, ніж занепокоєння і тривога.

Дівчина буквально пролетіла кілька кроків, що розділяли нас, і впала мені на груди.

— Лео… — плечі її злегка здригалися. — Лео… Якщо така ціна цього будинку… у столиці… То, може, його на фіг? Щось мені, все менше ця ідея подобається. Щодня, як не пронос, то золотуха.

— Ну-ну, — погладив я її по волоссю. — Не так уже й погано. Відбилися ж? Відбилися. Та й залишилося всього нічого. Два дні шляху… Нерозумно кидати справу за крок від завершення.

— Ти маєш рацію… звичайно… — Сашка кивнула, але в голосі впевненості не було. — Вибач. Розклеїлася я щось… Просто, як подумала…

— Забудь… — я підняв її обличчя і торкнувся губами кінчика носа. — Не думаю, що такий пресинг триватиме довго. Це ми просто в помаранчеву зону забрели. А ось вийдемо з неї, ближче до вечора, то всі напасти і закінчаться.

— Правда?

— А сенс мені брехати?

Поки заспокоював дівчину, вцілілі розбійники винесли з корчми тіла своїх товаришів, поклали на коней і поїхали геть. А ще через кілька хвилин, з дверей висунулась голова Карла.

— Мілорде! Міледі! Гуляш охолоне... Тільки на вас чекаємо.

— В сенсі? Я що, годувати вас маю? Сам ложку до рота не донесете?

— Лицар сказав: не гоже без вас… — почухав потилицю найманець. — Типу, разом билися, значить і цеє… за стіл теж… А підлива так пахне… Сил нема.

— Та йдемо вже… — звільнилася з обіймів Сашка. — Але не чекайте. Скажи серу Таксу, що подумки ми з вами.

Потім понизила голос і прошепотіла.

— Мені на хвилинку… Дуже я злякалася. Як той здоровань до нас поліз... Не забути, господареві подякувати. Якби не він…

— Обов'язково. На тебе почекати?

— Якщо не важко… Мені буде спокійніше.

— Добре…