Плавучий острiв - Жюль Верн

В останній тиждень року, відзначений святкуванням Різдва, було надіслано численні запрошення на обіди, вечори, офіційні прийоми. Банкет у губернатора, влаштований для багатіїв правої і лівої частини Мільярд-Сіті, свідчив про певне зближення між ними. Танкердони й Коверлі опинились за одним столом. В перший день нового року між особняком на Дев’ятнадцятій авеню й особняком на П’ятнадцятій відбудеться обмін візитними картками. Уолтер Танкер дон дістає навіть запрошення на один із концертів місіс Коверлі. Люб’язний прийом господині дому слід, очевидно, вважати за добру ознаку. Але до встановлення ближчих стосунків ще дуже далеко, хоч Калістус Менбар, у своєму хронічному захопленні, повторює безперестанку всім, хто хоче його слухати:

— Справу вже пущено на мазані колеса, друзі мої, запевняю вас!

Між тим, Стандарт-Айленд продовжує своє мирне плавання, прямуючи до архіпелагу Тонгатабу. Ніщо, здавалось, і не повинно його бентежити, та ось, у ніч з 30-го на 31-е грудня, його порушило несподіване й досить дивне метеорологічне явище.

Між другою й третьою годиною ночі здалеку долинули гарматні постріли. Спостерігачі не звернули на них особливої уваги. Навряд чи це могла бути якась баталія на морі, хіба що між кораблями південних американських республік, які часто заводяться один з одним. Та кінець кінцем чого турбуватися цим Стандарт-Айленду, незалежному острову, що має мирні стосунки з державами обох континентів?

Віддалене гуркотіння, що надходило з західних морів Тихого океану, чутно було до світанку, і тепер уже неможливо було сплутати його з канонадою.

Комодор Сімкоо, якого повідомив вартовий офіцер, зійшов на вежу обсерваторії, щоб оглянути обрій. Жодного вогника не помітно на широкій морській поверхні, що розіслалась перед його очима. Але небо має незвичайний вигляд. Вогняні полиски, наче заграва, розцвічують небо аж до зеніту. В повітрі ніби якась мла, хоч погода чудова і ніякий раптовий спад барометра не вказує на будь-яке зрушення повітряних течій.

Тих мешканців Мільярд-Сіті, що звикли вставати рано, цього дня спіткала дивна несподіванка. Не тільки все ще гуркотіло вдалині, але й у повітрі навис червонувато-чорний туман, якийсь майже невідчутний пил, що почав падати дощем. Це скидалось на зливу дрібненьких частинок кіптяви. За якусь хвилину вулиці міста, дахи будинків укрив густий шар речовини, в якій поєднались кольори карміну, марени, багряний і ясно-червоний впереміш із чорною жужелицею.

Всі сипнули на вулицю — за винятком Атаназа Доремюса, що ніколи не вставав раніше одинадцятої години, дарма що лягав напередодні о восьмій. Наші музиканти, розуміється, підхопилися з ліжка й подалися до обсерваторії, де комодор, офіцери, астрономи-серед них і новий службовець, король, — намагалися збагнути природу цього явища.

— Шкода, — каже Пеншіна, — що ця червона речовина не рідина, і що ця рідина — не дощ із помара або шато-лафіта[116]!

— Випивака! — кидає Себастьян Цорн.

Та й справді, в чому причина цього явища? Відомі численні випадки таких дощів з червоного пилу, до складу якого входять кремінка, окис хрому й окис заліза. На початку XIX століття Калабрію й Абруцци затопило такою зливою, в якій забобонні люди вбачали дощ із краплин крові, в той час як це був просто хлористий кобальт. Трапляється також, що з далеких пожарищ вітер нагонить хмари сажі чи дрібнесеньких часточок вугілля. Хіба ж не падали дощі з кіптяви в Пернамбуку[117] 1820 року, жовті дощі в Орлеані 1829 року, дощі з соснового пилку в Долішніх Піренеях 1836 року?

Якого ж походження цей порошний, змішаний з жужіллю дощ, що просочив увесь простір і вивергнув на Стандарт-Айленд і морську поверхню навколо цю густу рудувату масу?

На думку короля Малекарлії, цю речовину викинув якийсь вулкан з західних островів. Його колеги по обсерваторії пристають до цього припущення. Вони збирають у жмені цей жужільний дощ і переконуються, що його температура вища, ніж температура повітря, отже, навіть пройшовши крізь атмосферу, він не охолов. Вибухи, що й тепер долинають час од часу, можна пояснити лише потужними вулканічними виверженнями. Та й справді, ці місця рясніють вулканами, чи то діючими, чи згаслими, але здатними відновити свою діяльність під впливом підземних сил, не кажучи вже про те, що внаслідок грандіозних поштовхів з дна океану піднімаються іноді нові вулкани, які вибухають часом із страшенною силою.

І хіба ж кілька років тому в центрі архіпелагу Тонга, куди саме й прямує Стандарт-Айленд, вулкан Туфуа не вкрив лавою площу на сто кілометрів навкруг? Хіба ж вибухи не розлягались тоді протягом багатьох годин на відстані двохсот кілометрів? А в серпні 1833 року хіба не спустошило виверження Кракатау тих ділянок на островах Яви й Суматри, що межують із Зондською протокою? Тоді були знищені цілі селища, безліч людей загинуло від землетрусу, що вкрив поверхню товстим шаром густої грязі, отруїв повітря сірчаними випарами, збурив на морі жахливі хвилі, що поглинали кораблі.

Чи не загрожує й плавучому острову така небезпека?

Занепокоєння не полишає комодора Сімкоо, плавання дедалі завдає все більших труднощів. Він дає наказ зменшити швидкість, і Стандарт-Айленд тепер посувається зовсім поволі.

Страх і тривога охоплюють населення Мільярд-Сіті. Невже починають здійснюватися зловісні пророцтва Себастьяна Цорна про сумний кінець цієї подорожі?

Опівдні настала повна темрява. Мешканці покинули свої будинки, які все одно не вдержаться, якщо металевий корпус підніметься під тиском тектонічних сил[118]. Не менша небезпека загрожуватиме і в тому разі, коли збаламучене море хлюпне через залізну берегову арматуру і на острів ринуть водяні смерчі!

Губернатор Сайрус Бікерстаф і комодор Сімкоо вирушають до батареї Хвилеріза, супроводжувані юрбою мільярдян. В обидва порти надіслано офіцерів з наказом невідступно там вартувати. Механіки приготувались круто повернути острів, якщо треба буде плисти в протилежному напрямку. Темрява чимраз густішає, й це