Плавучий острiв - Жюль Верн

Ось така історія колишніх володарів Малекарлії, історія, яку головний інспектор мистецтв розповів нашим артистам, додавши, що ці король і королева найкращі в світі люди, хоч достатки їхні відносно надто мізерні. Вони цілком задоволені з свого мирного існування і охоче підкоряються законам і правилам життя на плавучому острові.

Король і королева Малекарлії справді зовсім не багаті проти більшості, мільярдян, беручи до уваги високу вартість життя на Стандарт-Айленді. І. дійсно, що можна зробити, маючи двісті тисяч франків річної ренти, коли приміщення — скромний особняк — коштує там п’ятдесят тисяч у рік? Малекарлійські королі не виглядали багатими поруч з європейськими імператорами й королями, яких своєю чергою й рівняти не. можна до Гульдів, Вандербільтів, Ротшильдів, Асторів, Макеїв і інших богів фінансового світу. Отже, хоч колишні монархи й не дозволяють собі ніяких розкошів і задовольняються самим необхідним, вони весь час відчувають грошову скруту. Між тим, умови життя на Стандарт-Айленді настільки сприятливі для здоров’я королеви, що їм і на думку не спадає його покинути. Тому король і вирішив збільшити своєю працею засоби до життя, і коли в обсерваторії звільнилося місце, до того ж з високою платнею, — він попросив губернатора призначити його на цю посаду. Сайрус Бікерстаф, запитавши каблограмою вищу адміністрацію в бухті Магдалини, охоче задовольнив прохання короля. Ось в який спосіб газети змогли оголосити, що король Малекарлії став астрономом Стандарт-Айленду.

У будь-якій іншій країні така подія спричинилась би до нескінченних розмов і теревенів. Тут говорили про неї протягом двох днів, а потім перестали й згадувати.

Всім здалося цілком природним, що король хоче працею здобути можливість продовжити спокійне перебування в Мільярд-Сіті. Він учений, чому б не скористатися з його знань. Ця справа заслуговує тільки на пошану. І коли він відкриє якусь нову планету, комету чи зірку, її назвуть його ім’ям, яке стане в почесний ряд міфологічних імен, що наповнюють різні астрономічні довідники.

Прогулюючись у парку, Себастьян Цорн, Пеншіна, Івернес і Фрасколен розмовляють про цю подію. Вранці вони бачили короля, який поспішав на службу, і вони ще не настільки американізувалися, щоб вважати такий стан речей принаймні звичайним.

— Якби його величність, — каже Фрасколен, — не зміг виконувати обов’язки астронома, йому довелось би давати приватні лекції музики.

— Король, що бігає по уроках! — вигукує Пеншіна.

- І одержує, звичайно, чималу платню за них від своїх багатих учнів.

— А й справді, кажуть, що він дуже добрий музикант, — зауважує Івернес.

— Я б не здивувався, почувши, що він до божевілля любить музику, — додав Себастьян Цорн, — ми ж самі бачили, як він тулився до дверей казино під час наших концертів, бо не міг купити собі й своїй королеві квитків до залу.

— Слухайте-но, скрипалі, - каже Пеншіна, — мені щось спало на думку!

— О, мабуть, щось дуже химерне, — озивається Себастьян Цорн, — раз ця думка виникла в голові «Твоєї високості!»

— Химерне чи ні, мій старий Себастьяне, — відповідає Пеншіна, — але я певен, що й тобі вона припаде до вподоби.

— Побачимо, що ж то вигадав Пеншіна, — каже Фрасколен.

— А от що: ми підемо до короля й королеви і в їхній вітальні дамо для них концерт; ми будемо грати найкращі номери нашого репертуару!

— А знаєш, — вигукує Себастьян Цорн, — твоя вигадка зовсім не погана!

— Ще б пак! В мене повна голова таких вигадок, і варто мені лише нею струснути…

— Як вона задзеленчить, наче балабончик! — підхоплює Івернес.

— Дорогий Пеншіна, — каже Фрасколен, — ми пристаємо на твою пропозицію. Я певен, що король і королева матимуть велику втіху…

— Завтра ми попросимо дозволу їх відвідати, — каже Себастьян Цорн.

— Ні, краще підемо до них сьогодні ж увечері з інструментами, як мандрівні музиканти, — пропонує Пеншіна. — Гаразд?

— Гаразд.

Отже, коли починає сутеніти, наші парижани, захопивши футляри з трьома скрипками й скриньку з віолончеллю, покидають казино й крокують аж у кінець правої частини міста до Тридцять дев’ятої авеню.

Скромний будинок стоїть у глибині подвір’ячка, прикрашеного зеленим моріжком. По один бік — різні служби, по другий — порожні стайні, котрими, як видно, не користуються. Широкі сходи ведуть до будинку, що має два поверхи і мансарду під дахом з великим вікном. Праворуч і ліворуч два розкішних крислатих дерева простягли свої віти над доріжками, що прямують до садка. У садку, площею не більше двохсот метрів, між кущами й купами дерев зеленіє невеличка галявинка. Цей котедж і порівняти не можна до особняків Коверлі, Танкер дона й інших багатих мільярдян.

Фрасколен натискує кнопку електричного дзвінка. Виходить слуга, відчиняє хвіртку й проводить гостей до вестибюля, де вони залишають свої інструменти. Потім вони йдуть до вітальні, куди входять тої ж хвилини і господарі дому. От і вся церемонія.

Королева, в простому темному вбранні, сідає в крісло перед вікном, що виходить у сад, за яким вимальовуються дерева парку.

Король навстоячки вітається до своїх гостей і запитує, що саме завело їх сюди, у цей будинок, загублений на краю Мільярд-Сіті. У короля жваві очі під майже чорними бровами і проникливий погляд вченого. На груди падає широка сива дбайливо розчесана борода. Його обличчя, суворі риси якого пом’якшує привітна посмішка, викликає в його гостей щиру симпатію.

— Ми з королевою, — каже він, — дякуємо вам, панове, ми зворушені вашою увагою. На цей острів, де ми сподіваємось закінчити наше повне турбот життя, ви принесли з собою солодке повітря Франції. Вас не може не знати людина, що хоч і заглиблена повсякчас у наукові студії, та до нестями любить музику. Успіхи в цьому мистецтві уславили вас в артистичному світі. Нам відомо, який захват слухачів супроводив вас у Європі і в Америці. В аплодисментах, якими вітали Мандрівний квартет на Стандарт-Айленді, ми також брали участь — правда, дещо здалеку. І нам шкода, що ми не слухали вас