Плавучий острiв - Жюль Верн

Зовнішній вигляд Уполу такий самий, як і Тутуїли: нагромадження гір, над якими височіє шпиль вершини Міссії, найвищої у гірському пасмі, що протяглося по всій довжині острова. Древні, уже згаслі вулкани аж до кратерів оповиті тепер густими лісами. Під горами розіслались полонини й ниви, які доходять до алювіальної смуги[112] на узбережжі, де буяє розкішна рослинність, породжена вигадливою тропічною природою.

Наступного дня губернатор Сайрус Бікерстаф, двоє його помічників і кілька нотаблів вирушають з офіційним візитом у порт Апіа, щоб відвідати німецького, американського й англійського резидентів, у чиїх руках зосереджене адміністративне управління архіпелагу.

Поки Сайрус Бікерстаф із своїм почтом гостюють у резидентів, Себастьян Цорн, Фрасколен, Івернес і Пеншіна, що прибули разом з губернатором, на дозвіллі оглядають місто.

Перш за все їх вражає контраст між показними європейськими будинками, де купці розмістили свої крамниці, і хатинами старовинного канакського селища, в яких мешкають тубільці; низькі стріхи цих халупок, розкиданих уздовж обох берегів річки Апіа, ховаються під ошатними пальмовими кронами.

В порту панують рух і пожвавлення. Пароплави відвідують Апіа частіше, ніж усі інші порти архіпелагу, а Гамбурзьке торговельне товариство тримає тут цілу флотилію каботажних суден, які курсують між Самоа і навколишніми островами.

Велика втіха для квартету — зустріч з старим священиком, що очолює тут французьку католицьку місію і вже багато років живе на Самоа. А як він радий побачити співвітчизників, до того ж французьких артистів! Старий місіонер гостинно частує їх прохолодними напоями, виготовленими за його власним рецептом.

— Ви не думайте, — каже він, — що на островах нашого архіпелагу живуть дикуни. Тут ви не знайдете тубільців-людожерів…

— Та ми їх досі ніде й не зустрічали, — зауважує Фрасколен.

— На превеликий жаль! — додає Пеншіна.

— Чому ж це… на превеликий жаль?

— Пробачте цьому парижанинові за непомірну цікавість! Це все від потягу до місцевого колориту!

— Ну, — каже Себастьян Цорн, — наше плавання ще триває і дуже можливо, що цих людожерів, таких бажаних нашому товаришеві, ми зустрінемо ще в більшій кількості, ніж нам хотілось би.

— Все може бути, — відповідає місіонер, — мореплавці, наближаючись до групи західних островів — Нових Гебрід, Соломонових тощо, — повинні бути надзвичайно обережними. Але на Таїті, Маркізьких островах, на островах Товариства, як і на Самоа, цивілізація має великі здобутки. Я знаю, що вбивство супутників Лаперуза уславило самоанців як хижих дикунів, схильних до людожерства. Але відтоді багато що змінилось. Тубільці за цей час стали культурні, вони мають уряд з двома палатами, як у європейців, навіть у них бувають революції.

— Теж на європейський штиб? — питає Івернес.

— Саме так, сину мій. Самоанцям також властиві політичні чвари!

— Нам казали, — говорить Пеншіна, — що ми тут опинимось саме у розпалі династичної війни між двома королівськими родинами.

— Справді, мої друзі, тут ішла боротьба між нащадком древніх володарів архіпелагу королем Тупуа, якого ми всіма засобами підтримуємо, і королем Малієтоа, що його висунули німці й англійці. Багато крові пролилося, особливо під час великої баталії в грудні 1887 року. Цих королів по черзі то ставили на царство, то скидали, аж поки не оголосили врешті Малієтоа верховним монархом, за згодою трьох могутніх держав, що виконали наказ берлінського двору, так, берлінського двору!

І старий місіонер не міг стримати тремтіння, що торкнуло його уста, коли вони вимовляли останні слова.

— Розумієте, — казав він далі, - досі на Самоа найдужчим був німецький вплив. Німці прибрали до своїх рук дев’ять десятих придатної до обробітку землі. Вони дістали від уряду дуже важливу концесію — поблизу Апіа, в Салуафаті, поруч з портом, через який можна налагодити постачання їхніх військових суден. Вони завезли сюди скорострільну зброю. Але можливо, що цьому всьому прийде край…

— На користь Франції? — питає Фрасколен.

— Ні… на користь Сполученого Королівства.

— О, — зауважує Івернес, — хіба ж не однаково, Англія чи Німеччина?

— Ні, мій сину, — відповідає місіонер, — це величезна різниця[113].

— А що ж король Малієтоа? — питає Івернес.

— Короля Малієтоа ще один раз скинули, і ви знаєте, хто тоді був найімовірніший заступник його на престолі? Англієць, один із видатних осіб на островах, письменник…

— Письменник?

— Так… Роберт Люїс Стівенсон, автор «Острова скарбів» і «Нових арабських ночей»[114].

— Ось куди може завести література! — вигукує Івернес.

— Який приклад для наших французьких романістів! — озивається Пеншіна. — Уявіть собі тільки: Золя Перший, король самоанців, визнаний британським урядом, посів трон усіх цих Тупуа і Малієтоа, і його династія приходить на зміну династії тубільних королів! Та це ж просто казка!

Місіонер розповідає багато подробиць про звичаї і побут самоанців, і розмова на цьому закінчується.

Наступного дня, 23 грудня, комодор Сімкоо вирушає на світанку, і Стандарт-Айленд пливе, оточений численними пірогами, які мають супроводжувати його до найближчого острова Савайї. Він відокремлений од Уполу протокою в сім-вісім миль. Але перш ніж увійти в протоку, доводиться цілий день іти вздовж північного берега Уполу, на якому розташований порт Апіа.