Перші п'ятнадцять життів Гаррі Оґаста - Клер Норт

Його пальці по черзі стукнули по краю чарки; лише один раз. А потім:

— Я бачу, що ти розумієш, якою буде відповідь, і вона непокоїть тебе. Мені шкода, Гаррі; я навіть не уявляв, що ти стаєш таким рефлексивним.

— А чому ти не кажеш це вголос? — спитав я. — Тобі соромно, чи ти просто надто делікатний?

Знову рух пальцями — наче піаніст розігрівав їх перед концертом.

— Люди вмирають, Гаррі, — зітхнув він. — Це фундаментальний закон Всесвіту. Сама природа життя полягає в тому, що воно має закінчитися.

— Окрім нас.

— Окрім нас, — погодився він. — Усього цього… — він указав мізинцем навколо кімнати, — після того, як ми помремо, більше не буде. Неначе й не було ніколи. Кохані, смерть яких ми бачили, народяться знову, і ми будемо пам'ятати, що вони були коханими, але вони нас не знатимуть, і нічого не матиме значення: ні хто жив, ні хто помер. Важать лише залишені ними ідеї та спогади.

(Ви що, вважаєте себе Богом, докторе Оґаст? Ви єдина жива істота, яка має значення?)

(У глибині моєї душі є чорна безодня, падіння в яку не має меж.)

— Я вважаю, що ми повинні зупинитися, — сказав я.

Тепер він поставив чарку на стіл, відхилився назад, закинув ногу на ногу, руки склав на коліні: викапаний стурбований шкільний вчитель, що намагається не виказати схвильованому учневі свій неспокій.

— Гаразд, — зрештою сказав він. — Але чому?

— Я боюсь, що ми з'їмо свої душі.

— Поетична відповідь мене не влаштовує.

— Ця… машина, — обережно сказав я, — ці ідеї, які ми досліджуємо, або спогади, які ми створюємо, якщо тобі так більше до вподоби. Ця теорія всього, відповідь на всі наші питання, вирішення задачі існування калачакр… Це гарна ідея. Це найколосальніша ідея, яку я коли-небудь чув, а ти, Вінсенте — єдиний з усіх зустрітих мною людей, хто має водночас і уяву, і волю втілювати її. Вона фантастична, і ти теж фантастичний, для мене велика честь, що я працював над цим.

— Але, — підказав він, і сухожилля на його горлі напружилися.

— Але в ім'я прогресу ми з'їли свої душі, і тепер ніщо інше для нас не важливо.

Тиша.

Я спостерігав, як тонкі лінії його сухожиль здіймають шкіру.

Потім він єдиним рухом допив вміст своєї чарки й поставив її, дзенькнувши, на стільницю.

Тиша.

— Світ добігає кінця, — зрештою зітхнув я. — Це повідомлення надходило від дитини до дорослого, від дитини до дорослого, його передали в минуле з майбутнього, яке настане через тисячу років. Ця ідея так само завелика для розуміння, як і ті питання, на які ти намагаєшся знайти відповіді. Але за нею стоять люди, життя, які зараз знищуються та губляться. І це зробили ми. Світ добігає кінця.

Тиша.

А потім він — так само раптово, як допивав чарку — підвівся, пройшов через кімнату, розвернувся на місці, склав руки за спиною, наче вчитель, яким йому слід було стати, і сказав:

— Я маю сумнів у тому, що він єдиний.

Я вигнув брови, чекаючи на неминуче пояснення.

— Ми руйнуємо не єдиний світ, Гаррі, — докірливо сказав він, — а лише один зі світів. Ми не монстри-науковці, що злетіли з котушок. Те, що ми вплинемо на течію часу, беззаперечно — ми не можемо не впливати на перебіг історичних подій — але йдеться лише про один світ, який може змінитися. Ми живемо, помираємо, а потім усе стає таким, яким було від початку, і ніщо з того, що ми робили, більше не має значення.

— Я не згоден. Ми змінюємо життя людей. Для нас це може не мати значення, можливо це навіть… дрібниця в масштабі всього Всесвіту. Але навіть у масштабі Всесвіту, навіть лише в цьому сторіччі існують мільярди людей, для яких це має велике значення, і хоч ми й маємо більше часу, ніж вони, в масі їх усе одно більше. Наші вчинки… важать. Ми маємо відповідальність не тільки за великі справи, але й за дрібніші, просто тому, що на цьому має існувати весь світ навколо нас, світ свідомих живих істот. Ми не боги, Вінсенте, і наше знання не дає нам право удавати їх. Боги — не те, чим ми маємо бути.

Він обурено пирхнув, здійняв руки й рушив навколо маленької кімнати так, ніби його тіло було змушене не відставати від рук. Я стояв і дивився, як він ходить.

— Так, — зрештою сказав він. — Я згоден з тим, що ми не боги. Але те, що ми робимо, Гаррі, воно зробить богів, дасть нам бачення творця; це дослідження може відімкнути нескінченність. Ти кажеш, що ми завдаємо шкоди. Але я цього не бачу. Через Клуб Хронос надіслано повідомлення? Це нічого не означає, ми з тобою обоє розуміємо, що жодні математичні формули та жоден історичний аналіз не можуть показати, що до цього призвели наші прилади — надто багато різноманітних факторів. Ти вважаєш, що людство обов'язково знищить себе знанням, я правильно тебе розумію? Це дуже песимістичний погляд, як для людини, яка стає на захист короткого життя.

— Вигадане тобою квантове дзеркало має певні теоретичні наслідки. А що як…

— «А що як», «а що як», «а що як»!.. — різко сказав він, обертаючись на місці, щоб змінити напрямок руху. — А що як ми завдаємо шкоди майбутньому? А що як наші дії змінюють життя? «А що як», «а що як», «а що як»! Я вважав тебе холоднокровною людиною, для якої «а що як» є теоретичною анафемою, — зморшки на його нахмуреному обличчі поглибилися й раптом він повернувся й ударив долонею по стіні. Потім він трохи постояв, чекаючи, доки відлуння різкого звуку розчиниться в тиші. Не дивлячись на мене, він сказав: — Ти потрібен мені в цьому, Гаррі. Ти більше, ніж просто асистент, більше, ніж просто друг. Ти блискучий. Твої знання, твої ідеї, твоя підтримка… Я можу розкрити таємниці буття, нашого буття, всього лише за кілька життів. Мені потрібно, щоб ти залишився зі мною.

— Ця праця, — зізнався я, — була найзахопливішим часом за всі мої життя. І колись це може повторитися. Але тут, зараз, поки ми не розуміємо повністю наслідки… Я вважаю, що ми повинні зупинитися.

Він не відповідав, тому я квапливо продовжив:

— Якщо ми поговоримо з Клубом Хронос… — презирливе ричання, зневага до самої ідеї, — ми можемо надіслати вперед у часі питання до тих, чиї уявлення про технології можуть бути кращими за наші. Ми можемо подивитися, чи має наше дослідження вплив на час, на людей…

— Клуб