Перші п'ятнадцять життів Гаррі Оґаста - Клер Норт

Я повернувся.

Тікати з Росії було би проблематично; я був цілком впевнений, що так само, як і кілька років тому, найпростішою втечею була би смерть. Навіщо привертати увагу до своїх планів спробою грубої фізичної втечі? Від чого тікати? З якою метою? Були питання, на які мені були потрібні відповіді, і якщо пошук відповідей призведе до моєї кончини, ця смерть трапиться тоді, коли вирішу я, коли буде зібрано всі можливі деталі повної картини. Планування та питання — ось що я взяв із собою в дорогу назад до Пєтрока-112.

— Гаррі! — я тільки переступив поріг, а він уже чекав на мене, розчервонівшись від ентузіазму. — Гарна відпустка, добре відпочив? Чудово! Мені наразі дуже потрібен твій мозок. Коли ми розв'яжемо цю задачу, це буде краса, просто краса!

Вінсент Ренкіс — чи він спав хоч коли-небудь?

— Півцарства за кишеньковий калькулятор, — додав він, тягнучи мене коридорами. — Як ти вважаєш, чи не стане марнуванням часу розробка кишенькового калькулятора? Мені здається, що час, збережений його наявністю, значно перевищить час, витрачений на приведення технологій до потрібного рівня, але ж розрахунки продуктивності такі ненадійні. Скільки десятиліть залишилося до появи консультантів з менеджменту? І скільки, цікаво, десятиліть вони потім існуватимуть?

— Вінсенте…

— Ні, не знімай пальто, нема на це часу. Я категорично наполягаю, зараз критичний момент.

— Але потім, — рішуче обірвав його, — нам треба буде поговорити.

* * *

Навіть дивно, наскільки оце «потім» може обтяжувати розум. Я знав усі цифри, що були переді мною, знав рішення всіх написаних на дошці рівнянь, але був майже не здатний зосередитись на них або сказати що-небудь. Інші жартували, що моя відпустка розслабила мене, що в мене забагато думок про гарних дівчат і випивку. Я кивав і посміхався, а трохи згодом, зваживши на мою розсіяність, вони перестали жартувати й взялися працювали без мене.

Потім мала бути вечеря, але Вінсент, який мало не лускався від енергії, виявився надто зайнятим.

А коли настав вечір, він думав, чи не спробувати попрацювати вночі.

На той час, коли я зміг-таки переконати його, що це погана ідея, ми встигли вже розпочати, і лише о другій ночі я схопив його за рукав, відтягнув його від дошки й вигукнув:

— Вінсенте!

Назвати його англійським ім'ям за присутності інших було рідкісним порушенням протоколу. Його очі швидко оббігли навколо кімнати, щоб побачити, чи хтось почув, але якщо й так, ніхто цього не виказав.

— Так, — відсутнім голосом пробурмотів він; частка за часткою його увага поверталася до мене. — Ми збиралися поговорити, так? Ходімо до мого кабінету.

* * *

Кабінет Вінсента був водночас і спальнею, і ця спальня була такою самою камерою, як у всіх: маленька, без вікна, з гудінням водогону та вентиляційних труб, що проходили над головою. Окрім односпального ліжка єдиними меблями там були два дерев'яні стільці та невеликий круглий стіл, недостатньо високий, щоб під ним можна було зручно помістити коліна. Вінсент указав мені на стілець, а сам, поки я сідав, дістав з-під ліжка й поставив на стіл пляшку солодового віскі та дві чарки.

— Я імпортував його через Фінляндію, — сказав він, — для особливих випадків. Твоє здоров'я! — він підняв чарку і я цокнув її, а потім, ледь намочивши губи, поставив її на стіл.

— Пробач мені мою наполегливість, — відразу почав я, бо з Вінсентом завжди легше говорити відверто. — Але, як я вже казав, нам треба поговорити.

— Гаррі, — коли він сідав зручніше навпроти мене, його голос звучав майже стурбованим, — у тебе все гаразд? Здається, я вперше бачу тебе таким нетерплячим.

Я відштовхнув склянку трохи до центру столу й спробував хоч якось упорядкувати свої думки. Моє бажання поговорити з Вінсентом дещо переплутало список питань, що я хотів обговорити, і тепер я намагався зібрати наново в горнилі поточної миті той врівноважений план, що я склав у поїзді.

Зрештою:

— Ти знищив Ленінградський Клуб Хронос.

Він завагався, на його обличчі промайнув подив, а потім він відвернувся. Після цього дивно тваринного руху він спрямував погляд у глибини віскі, міркуючи над моїм звинуваченням.

— Так, — зрештою сказав він. — Це я. Вибач, Гаррі. Я трохи відстав від подій; споглядачі доповіли мені, що ти туди не ходив, — раптова усмішка. — Я мав передбачити, що вони не визнають свою некомпетентність, якщо ти втечеш з-під їхнього нагляду. А як тобі Софія, сподобалася?

— Вона була дуже мила.

— Я знаю, що казати таке жахливо, але я вважаю, що іноді треба просто розслабитися. Так, я знищив Ленінградський Клуб Хронос. Чи хочеш ти сказати ще що-небудь?

— То ти хочеш сказати, що це було зроблено заради мене? Щоб завадити моїм колегам вистежити мене, щоб приховати зраду?

— Авжеж, заради тебе. І чи не здається тобі, що слово «зрада» дещо лайливе? Клуб Хронос зацікавлений лише в нескінченно повторюваному теперішньому часі, а ми з тобою працюємо над чимось набагато більшим. Адже ти про них теж такої думки?

Говорячи, він долив мені віскі, хоча я його ледь надпив. Потім він надпив зі своєї чарки. Якщо він сподівався, що я зроблю те саме, він мав розчаруватися.

— Невже тебе це непокоїть? Це було просто приховування слідів. І якщо ти наполягаєш на використанні слова «зрада», мушу нагадати тобі, виключно в інтересах академічної точності, що я членом Клубу Хронос ніколи не був. Ти був. Отже, зрада, про яку ти кажеш, була повністю твоєю, твоїм вибором, зробленим вільно й свідомо. Якщо ти сумнівався в тому, що ми тут робимо, і в помилковості політики Клубу, ти мав можливість прострелити собі голову ще десять років тому. Ти маєш можливість зробити це сьогодні.

— Приєднатися або померти?

— Гаррі, — докорив він, — не користуйся в суперечках зі мною словами лінійних смертних. Сама ідея, що їхні філософія та мораль можуть бути застосовані щодо будь-кого з нас, є не просто абсурдною, а й нерозумною. Я не кажу, що ми повинні жити без норм, просто прийняття моральних правил смертних — майже такий самий хиткий вибір, як жити взагалі без правил.

— Закони смертних людей, етика та мораль життя формувалися впродовж тисяч років.

— А закони, за якими живемо ми, Гаррі, були створені впродовж віків, і їх дотримання не вимушено страхом.

— Що трапиться тут, коли тебе не стане? — тихо спитав я. — Що буде з чоловіками та жінками, які тут працюють, з