Перші п'ятнадцять життів Гаррі Оґаста - Клер Норт
— Я маю намір розробити до 1963 року внутрішній інтернет, — пояснив він, — а з мікропроцесорами розібратися до 1969-го. Якщо пощастить, ми витягнемо обчислювальну техніку з кремнієвої ери ще до 1971 року, і якщо не порушимо розклад, то отримаємо нано-обробку до 1978-го. Помираю я зазвичай, — додав він з легким жалем, — до 2002-го, але за допомогою знань, які ми здобудемо в цьому житті, в наступному я сподіваюсь отримати мікропроцесори ще до завершення Другої світової війни. Наступного разу я думаю оселитися в Канаді — канадськими мозками я давно не користувався.
— Це все, звісно, дуже добре, — зауважив я одного тихого вечора, коли ми сиділи й грали в нарди в його кімнаті, — але з твоїх слів про намір скористатися в наступному житті відкриттями цього життя виходить, що ти розраховуєш згадати всі деталі, всі технічні параметри, всі діаграми та рівняння.
— Звичайно, — безтурботно відповів він. — Я згадаю.
Я впустив гральну кістку й сподівався, що моя незграбність не справила враження навмисно поганого кидка. Затинаючись, я спитав:
— То ти мнемонік?
— Хто? — не зрозумів він.
— Мнемонік — так у Клубі називають людей, які все пам'ятають.
— Ну, в такому разі я, напевно, мнемонік. Тебе це дивує?
— Ми… Ви зустрічаєтесь дуже рідко.
— Я так і думав. Але мушу сказати, Гаррі, що твої спогади про часи, коли ти був науковцем, бездоганні. Ти дуже посилив наш колектив.
— Дякую.
— Але ти, як я розумію, теж забуваєш?
— Так, забуваю. Я навіть забув, чий зараз хід — твій чи мій?
Чому я збрехав?
Багаторічна звичка?
Або, можливо, згадав Вірджинію, її розповідь про іншого знаменитого мнемоніка — Віктора Генесса, творця катаклізму, який теж усе пам'ятав і скористався цим для знищення світу. Можливо, саме це.
Світ добігає кінця.
Христа в Берліні.
Це не мало значення.
Це не має значення.
Смерть завжди повинна приходити, і якщо нагородою за наші дії буде відповідь — величезна, красива відповідь на найдавніші питання, чому ми є, звідки ми взялися — то це була ціна, яку варто було сплатити.
Так я переконував себе на самоті, у темряві російської зими.
* * *
Ми з Вінсентом вдосконалювалися в мистецтві збереження таємниці. Ми обоє знали про розвиток теорії та технологій впродовж двадцяти-тридцяти наступних років. Ми обоє мали бездоганні спогади про одні й ті самі речі, хоча я завжди виправдовував це талантом до цифр. Нам було потрібно впроваджувати нові ідеї таким чином, щоб надзвичайно розумні люди, яких зібрав навколо себе Вінсент, робили потрібні наукові та технологічні прориви, вважаючи, що роблять це самостійно. Це перетворилося на свого роду гру, на змагання між нами — хто зможе підштовхнути хіміка до відкриття певної сполуки, або фізика — до нової концепції. Велетенський масштаб проблеми в певному сенсі давав і переваги: оскільки загальна задача була надто складна, щоб її осягнула одна людина, ми розбивали її на менші частини. Нам був потрібен електронний мікроскоп, про можливість створення якого ми обоє знали, але жоден з нас його не вивчав і навіть ніколи не користувався ним. Нам був потрібен прискорювач частинок, про який, знов-таки, ми обоє знали, але ніколи не створювали. Іноді самого лише обговорення нової концепції було достатньо, щоб спровокувати несподівані сплески винахідливості в наших дослідників, які, захопившись безперервною низкою успіхів, не мали часу замислитися над тим, чому відбуваються ці одкровення.
— До кінця цього життя, — твердо заявив Вінсент, — я маю намір отримати технологію 2030 року, якою б вона не була. Це гарний комуністичний підхід — завжди має бути довгостроковий план.
— А тебе не турбує, — запитав я, — що буде з цією технологією після твоєї смерті?
— Нема ніякого «після моєї смерті» — похмуро відповів він.
Я хотів би сказати, що це питання турбувало мене більше, ніж це було насправді. Я згадав нашу дискусію про саму природу калачакр. Чим ми є, як ми живемо? Чи дійсно ми є лише свідомостями, що перелітають від одного з нескінченної кількості паралельних всесвітів до іншого, змінюючи їх своїми вчинками? Якщо так, то з цього витікало, що наші дії все-таки мають наслідки, хоч ми й не можемо їх побачити, бо десь існує всесвіт, в якому Гаррі Оґаст на свій п'ятдесят п'ятий день народження повернув ліворуч, а не праворуч, а десь є всесвіт, в якому Вінсент Ренкіс помер, залишивши по собі пострадянську Росію, що мала технології, які випереджали свій час на багато десятиліть.
* * *
Світ добігає кінця.
Христа в Берліні.
Світ добігає кінця.
Це має бути через одного з нас.
* * *
— Світ добігає кінця, — сказав я.
Це було 1966 року, коли ми мали незабаром випробувати перший холодний ядерний реактор Вінсента.
Технологія холодного ядерного синтезу, на мій погляд, могла би врятувати планету. Відновлюване джерело енергії, основними відходами якого є водень і вода. На вулицях Лондона в ці роки обличчя людей досі чорніли від диму. Сірі хмари здіймалися над промисловими димарями моєї батьківщини, нафта вкривала зіпсовані береги біля місця, де затонув контейнерний корабель, а через двадцять років люди помиратимуть від дихання димом, що виривався з ушкодженого четвертого енергоблока в Чорнобилі, а сотні тисяч інших людей пізніше називатимуться «ліквідаторами»: солдати, які скидали радіоактивні ґрунти в шахти, будівники, які заливали бетоном уран, пожежники, які кидали лопатами пісок на гаряче ядерне паливо навіть тоді, коли їхню шкіру пощипував підступний дотик радіації. Усе це мало колись настати, і навіть тоді холодний ядерний синтез досі буде лише мрією; але ми з Вінсентом уже були готові змінити світ.
— Світ добігає кінця, — сказав я, коли генератори набирали потужність, але через гудіння машин він навряд чи почув мене.
Випробування реактора було невдале.
Виявилося, що одну з найбільших мрій науковців двадцятого століття ми не зможемо здійснити цього життя. Виявилося, що навіть ми з Вінсентом не були всесильні. Знання не заміняє винахідливість, а лише прискорює її.
— Світ добігає кінця, — сказав я, коли ми стояли на оглядовій галереї та спостерігали
