Перші п'ятнадцять життів Гаррі Оґаста - Клер Норт

— О, але ж…

— Стривай, зажди хоч хвилину! Я вважаю, що те, що ти описав, цей абсолютно неможливий пристрій, який якимось незрозумілим мені методом зробить революцію в нашому розумінні Всесвіту й створить теорію, яка буде здатна відповісти на всі питання, починаючи з «як?» і закінчуючи набагато складнішим «навіщо?», цей твій дивовижний пристрій є нічим іншим, ніж саморобним божеством. Ти хочеш зробити собі машину всемогутності, Вінсенте? Хочеш зробити себе Богом?

— Не себе, Боже мій, не себе…

— Знати все, що є, що було, що могло бути…

— Це мета науки! Гармата є лише гарматою, це люди користуються нею не…

— Ну то гаразд. Дамо людському родові всемогутність!

— «Бог» — це такий обтяжливий термін…

— Твоя правда, — сказав я більш різко, ніж хотів би. — Називай це «квантовим дзеркалом», і тоді ніхто не запідозрить масштаб твоєї амбіційності.

— Можливо, ти маєш рацію, — відповів він, знизавши плечима. — Можливо, Бог ніколи не був нічим іншим, ніж квантовим дзеркалом.

Розділ 49

Я спитав його:

— Чи можна мені якийсь час подумати?

— Авжеж, — безтурботним голосом відповів він.

— Ти не проти, якщо я залишу собі зброю? — додав я.

— Авжеж, ні. А ти не проти провести цей час замкненим у камері? — спитав він. — Бо внизу багато чутливої апаратури, яку ти можеш кров'ю забрьохати, якщо вирішиш прострелити собі мозок.

— Це було б дуже прикро, — погодився я. — Показуй дорогу.

Мене провели до однієї з камер ув'язнення. Я припустив, що без них не може обійтися жодна секретна дослідницька установа. Там було холодно, ліжка були бетонні, вбудовані в стіну. Вінсент пообіцяв, що принесуть ковдри і свого слова дотримався. Також мені принесли густий гарячий суп з галушками. Охоронець нервово штовхнув усе до мене по підлозі, не зводячи очей з пістолета, що лежав біля мене. Я ввічливо усміхнувся йому, але ні пари з вуст.

Квантове дзеркало.

Вінсент Ренкіс, Віталій Карпенко, чи як його насправді звати, дійсно намагався зробити квантове дзеркало.

Весь час і весь простір, усе, що було або могло бути — всі вони лежать перед тобою, наче карта буття. Машина, яка могла з єдиного атома екстраполювати дива Всесвіту.

Пояснити, як ми з'явилися.

Чому ми з'явилися.

Навіть ми, навіть калачакри.

Я сидів і думав.

Думав про Кембридж і про наші суперечки під смажену курку.

Про Акінлеє, яка вводила голку під мою шкіру.

Про Річарда Лайла, чиї груди були прострелені раніше, ніж він зміг скоїти свої злочини.

Про Ліззі, яку я любив, і про Дженні, яку я любив зовсім інакше, але не менш і не більш чесно. Повзаю біля ніг Фірсона; Вірджинія: «Особисто я надаю перевагу стегну»; Рорі Г'юн на похоронах моєї бабусі та вираз батькового обличчя, коли я залишив його помирати. Стою біля могили Гаррієт знов і знов, життя за життям, дитиною, нездатною взяти за руку свого названого батька, Патрика Оґаста, який змарніє зсередини, хоча його тіло житиме далі.

Яка від вас користь?

Світ добігає кінця.

Тепер усе залежить від вас.

Вона кричала?

Це твоє минуле, Гаррі. Це твоє минуле.

Ви що, вважаєте себе богом, докторе Оґаст? Ви що, єдина важлива жива істота? Думаєте, якщо ви все пам'ятаєте, то ваші страждання більші й важливіші? Ви вважаєте, що ваші страждання більші й важливіші через те, що ви їх пам'ятаєте?

Ну то гаразд! Дамо людському родові всемогутність!

Яка від вас користь?

Ви що, бог?

* * *

Схоже, я думав над цим майже цілий день.

Закінчивши, я почав гупати по дверях камери. Їх відчинив той самий охоронник, що приносив галушки; його очі постійно поглядали на пістолет у моїй руці.

— Привіт, — сказав я, простягаючи йому свою зброю. — Скажіть Карпенкові, що я згоден.

Розділ 50

Одного разу я познайомився з калачакрою на ім'я Фідель Ґусман. Це було 1973 року; я поїхав до Афганістану, щоб побачити великих Будд, поки Талібан не прийшов до влади й не зруйнував їх. Подорожував я як громадянин Нової Зеландії (це один з найкращих паспортів для подорожей), а паралельно намагався покращити свою пуштунську. Мені було п'ятдесят п'ять років і значну частину того життя я провів, розшукуючи залишені в каменях повідомлення попередніх членів Клубу Хронос. Це була така гра, жарт, який залишили для майбутніх членів Клубу у 45 році нашої ери, і до якого, якщо я його відкопаю, я зможу додати своє ім'я перед тим, як зарити його на новому місці, залишивши майбутнім поколінням новий набір загадкових підказок — щось на кшталт міжнародної меморіальної капсули для тих, кому нудно. Якщо гравці були щедрі, вони також залишали приховані скарби — щось таке, що не гниє. Поки що найбільш великодушним внеском у гру була втрачена до тих пір праця Леонарда да Вінчі, закопана калачакрою з Італії часів Відродження в закоркованій винній пляшці під вівтарем Святої Анжеліки в найвищому районі Альп. Майже всі залишені підказки були розпусними віршами, тож пошуки й знахідка заповіданого артефакта були вельми цікавими. Саме через ці ігри я понад усе й мандрував навколо світу, і саме під час мого відвідування афганських Будд з'явився Фідель Ґусман.

Його наближення можна було побачити за милю: великий чоловік з товстою шиєю їхав на даху однієї з вантажівок, колона яких здіймала жовту куряву вище за власні радіоантени. Коли він в'їжджав у містечко, люди розбігалися, боячись бандитів, бо саме на бандитів вони й були найбільш схожі. Я не намагався сховатися (у білошкірого новозеландця посеред Афганістану не так вже й багато можливостей загубитися) і дивився на цього прибульця, який мав європейську зовнішність, і на його озброєний автоматами Калашникова багатонаціональний супровід, як турист міг би дивитися на офіцера поліції, що став йому на заваді.

— Гей, ти! — гукнув він дуже поганою урду, махаючи рукою, щоб я підійшов до його машини.

Якщо її колір колись і відрізнявся від кольору літньої землі, тепер цього було не зрозуміти. Двигун клацав, не в змозі охолонути в таку спеку, а з машин уже виймали сковорідки, які клали на капоти, щоб приготувати другий сніданок — у вогні потреби не було. Я підійшов, тихо рахуючи їхню зброю й оцінюючи, ким є ці люди, які так грубо обірвали мій огляд пам'яток. Найманці та крадії — вирішив я, бо єдиною подобою однострою були червоні пов'язки, які можна було знайти на кожному. Чоловік, який мене покликав, був вочевидь їхнім ватажком. Він