Перші п'ятнадцять життів Гаррі Оґаста - Клер Норт
— Хто ви? — пробурмотів він голосом, що був такий само слабкий, як і його тіло. — Що вам треба?
— Це Гаррі, сер, — відповів я, і до мого голосу мимохіть проникла повага, з якою я звертався до нього в дитинстві. — Гаррі Оґаст.
— Гаррі? Я писав тобі листа.
— Саме тому я тут.
— Я не думав, що ти приїдеш.
— Ну… Я приїхав.
Я прожив уже сотні років; яким чином цей чоловік досі міг змусити мене казати пусті банальності, знову відчувати себе дитиною, яка ховається від погляду хазяїна?
— У тебе все гаразд, Гаррі? — спитав він, коли мовчання поміж нами стало надто нестерпним. — Ти заможний?
— Я живу непогано, — обережно відповів я. — Викладаю математику.
— Математику? Чому?
— Бо вона мені подобається. Цей предмет… захоплює мене, а вибрики учнів завжди цікаві.
— У тебе є… діти?
— Ні. Немає.
Він буркнув, і мені почулося щось схоже на задоволення. Долоня змахнула в напрямку вогню — наказ покласти ще дровину. Я покірно нахилився над жаровнею, поколупав у ній кінцем дровини, а тоді кинув дровину в полум'я. Коли ж я випростався, він дивився просто на мене тим самим обличчям, що колись стане моїм, і хоча його тіло помирало, його розум досі був живий. Коли я повернувся до ліжка, він схопив мене за руку й пильно подивився мені в очі.
— У тебе є гроші? — тихо допитувався він. — Ти заможний?
— Я вже сказав вам, пане Г'юн, я викладач…
— Я чув, що ти багатий. Мої сестри… будинок… — на його обличчі промайнув біль і рука відпустила моє зап'ястя, неначе їй раптом забракло сил триматися. — Незабаром нічого не залишиться.
Я обережно сів на край ліжка.
— Вам потрібна… позика, пане Г'юн?
Я говорив дуже повільно, щоб у голос не просочився мій гнів, який ставав дедалі сильнішим. Невже чоловік, який навіть не визнавав мене своїм нащадком, через двадцять сім років викликав мене лише для виконання функції банку?
— Депресія… — бурчав він. — Війна… Новий уряд, земля, часи… Констанс померла, Вікторія померла, Олександра змушена працювати в крамниці… У крамниці! Клемент успадкує титул, але він усе пропиває… Все, все зникло. Ми продали половину землі, щоб сплатити іпотечні проценти, і це не кажучи вже про саму іпотеку! Вони заберуть будинок і поселять там профспілку, — він мало не плювався, — працівників банків та їхнє поріддя, адвокатів і бухгалтерів. Вони пустять з молотка все — все, анічогісінько не залишиться. Усе зникне. Усе коту під хвіст.
Мені було важко залишатися нерухомим, бо коліно заніміло; мені хотілося схрестити руки на грудях, закинути ногу на ногу, неначе всім моїм м'язам закортіло висловити зростання ворожості.
— Ви хотіли щось мені сказати, пане Г'юн?
— Тобі завжди подобалася Олександра, так? — спитав він. — Вона була ласкава до тебе, коли ти був дитиною, так?
— Вона була добра, — визнав я. — Напевно, навіть добріша, ніж я знаю.
— Клемент — огидна мала потвора, — гірко додав він. — Ти чув, що в нього було три дружини? Він хоче все продати й переїхати до Каліфорнії.
— Пане Г'юн, — повторив я, цього разу твердіше, — я не розумію, чого ви очікуєте від мене.
Він підвів очі, і на краю нижньої повіки забриніла рідина. Як це часто буває з чоловіками, які відмовляються плакати, усвідомлення своїх сліз змусило його заплакати ще сильніше, горе змішалося зі соромом, і навіть коли сльози вже текли по його щоках, він вчепився в бік крісла, відмовляючись визнавати їх існування.
— Ти не можеш дати всьому померти! — проскиглив він. — Адже це й твоє минуле, Гаррі — будинок, землі. Ти ж розумієш, так? Ти теж хочеш їх зберегти.
— Як каже один поет, «часи — вони міняються», — твердо відповів я. — Втім, можливо, він цього ще не сказав, але час виправить цю нестачу. Мені шкода вас, пане Г'юн. Мені шкода, що Олександра зазнає труднощів; вона завжди була доброю. Але Клемент навіть дитиною був нахабою, а будинок завжди був потворним кам'яним пам'ятником марнославству та трагедії. Констанс була тираном, позірність цікавила її більше, ніж правда; Вікторія була наркоманкою; Лідія — невинною душею, яку ви катували поза…
— Як ти смієш! — його тіло здригнулося, неначе він хотів підвестися й ударити мене, але сил йому забракло, тож він залишився сидіти й тремтіти; сльози на щоках, що зашарілися, висихали. — Як ти смієш? Як ти смієш говорити про них так, наче… неначе ти знав… наче… Ти був дитиною, ти кинув нас! Кинув і не повернувся. Як ти смієш…
— Скажіть мені, — обірвав я його. Його голос був обуреніший, але мій був сильніший. — Коли ви ґвалтували мою матір, вона кричала?
Усередині нього була лють, вона була готова розітнути мої слова, але натомість, схоже, мої слова розітнули йому груди й прип'яли його до крісла, наче метелика. Переконавшись, що він залишився сидіти, я додав:
— Одного разу я зустрів жінку на ім'я Пруденс Кренніч, яка допомагала народженню дитини в жіночій вбиральні вокзалу в Бервіку-на-Твіді, у переддень Нового року. Мати померла, але я знайшов її родину й вислухав її мати — свою бабусю — вона розповіла мені історію Лізи Ледмілл, яка поїхала на південь шукати кращої долі й померла на руках чужих людей. У випадку травм холод є ворогом: він сповільнює згортання крові, і в постраждалих зростають шанси померти від кровотечі. Можливо, якщо б я народився влітку, моя мати вижила б. Авжеж, ніхто крім вас і Лізи ніколи не знатиме, чи ви дійсно зґвалтували її, але вона була молодою самотньою жінкою в будинку злого господаря, який вважав, що його дружина зраджувала йому; який і сам, напевно, зазнав психологічних травм, коли був на фронті. Напевно, ви схопили її за руку й поцілували, грубо й гучно, щоб ваша дружина знала, що ви зробили це. Напевно, вона була перелякана, не розуміючи, що грає роль пішака у вашому шлюбі. Ви кажете їй, що в неї немає іншого вибору; вона благає вас не робити цього. Ви кажете, що так усім буде легше, що якщо вона закричить, то
