Перші п'ятнадцять життів Гаррі Оґаста - Клер Норт
Пальці, якими він вчепився в крісло, стали блідо-жовтими, його тіло досі тремтіло, але, як мені здавалося, не від люті.
— Були часи, — продовжив я, вже спокійніше, — коли я хотів дізнатися про вас більше. Одного разу я написав вам листа, розповівши про бачені мною жахіття, про скоєні мною гріхи, про біль, якого я зазнавав. Мені був потрібен небайдужий незнайомець, хто був зобов'язаний кровним зв'язком зрозуміти, але не судити. Я думав, що є можливість, що ви все одно будете мені батьком. Тоді ви відповіли мені як солдат солдатові, але тепер я розумію, що насправді ніколи не був для вас сином. Нащадком — можливо; байстрюком, ознакою ганьби, нагадуванням про помилки, відплатою в людській формі; але сином — ніколи. Думаю, ви ніколи не мали в собі того, що потрібно, щоби бути батьком.
Я взяв свою валізу, підвівся й повернувся до дверей.
— На мить я подумав, — продовжив я, — що ви хочете запропонувати мені, як кровному синові, успадкувати Г'юн Хол. А ви, певно, вважали, що я можу бути небайдужим до маєтку, що на відміну від Клемента я бажатиму зберегти його. Або ж, через своє низьке походження я можу бути настільки приголомшений цим подарунком, що якимось чином перетворю його на пам'ятник на вашу честь. Зважаючи ж на реальність, я мушу сказати вам, що якщо ви зараз віддасте мені будинок разом із землею, а також будинок, у якому мене виростили Патрик і Гаррієт, я зруйную все вщент, жодного камінчика на місці не залишу, перетворю все на… на розважальний центр для банківських робітників і їхніх дітей, або ж на казино для збочених, а може просто залишу територію пустою, щоб земля сама забрала те, що їй належить.
Я розвернувся, щоб піти.
Коли я взявся за ручку дверей, він покликав мене:
— Гаррі! Ти не можеш… Це твоє минуле, Гаррі. Це твоє минуле.
Я пішов і більше не озирався.
* * *
Два житті по тому я насправді став власником маєтку Г'юнів. Причиною стало відвідування похорону моєї бабусі Констанс. Мені тоді було двадцять два роки. До того разу я ніколи не бував на її похороні, ніколи не хотів. Тітка Олександра, яка багато років тому врятувала моє життя й наполягла на тому, щоб мене всиновили, і яка завжди, в кожному житті рятувала мене, тоді заговорила зі мною біля могили, і ми певним чином зблизилися. Вона була найсильнішою з родини, вона бачила, звідки вітер віє, і дозволяла йому себе нести. Я не знаю, що вона сказала моєму батькові, але за три місяці до своєї смерті він змінив свій заповіт і я успадкував маєток. Я залишав його незмінним, жодної цеглини не змінив; перетворив його на доброчинний фонд лікування психічних захворювань. Після моєї смерті, під наглядом Констанс він, звісно, знову став таким самим, яким був раніше, але мені подобається уявляти, що десь, у якомусь світі, якого я не бачу, маєток Г'юнів щось змінив.
Розділ 47
Пліч-о-пліч із Вінсентом ми йдемо по російській військовій базі.
Бачили б ви мене зараз, пане Г'юн!
Повівши мене на прогулянку по утробі своєї бази, він дозволив мені залишити пістолет. Яка йому була різниця? Якщо я його вб'ю, я не досягну цим нічого, а якщо я в цей кульмінаційний момент уб'ю себе — це теж не дасть мені нічого, крім роздратування необхідністю знову прожити пубертат. Люди поступалися йому дорогою, мигцем кидали на мене сумнівні погляди, але ніхто його не зупиняв. Цей молодий чоловік у старому піджаку вочевидь був тут авторитетом, користувався пошаною, змах його руки відчиняв усі двері й заспокоював озброєні патрулі.
— Я радий, що це ти, — зауважив він, коли ми прямували вглиб і повітря ставало дедалі більш холодним і вологим. — Коли я збагнув, що дещо з моїх технологій потрапило на відкритий ринок завчасно, я сподівався, що Клуб Хронос буде надто заклопотаний чаюванням, щоб звернути на мене увагу. Я здивувався, що хтось взагалі це помітив, але мені приємно, що з усіх людей помітив це саме ти, Гаррі. Ти зараз Гаррі?
Я знизав плечима:
— «Гаррі» нічим не гірше за інші. А як щодо тебе? Як ти став Віталієм?
Він байдуже махнув рукою:
— Кілька життів я намагався використовувати американську промисловість, — буркнув він, — але в тому середовищі тримати будь-які технологічні інновації в секреті майже неможливо. Якщо не бізнесмен або жадібний науковець, то якийсь армійський генерал або представник Держдепартаменту забажають знати, скільки я можу виготовити та коли це буде. Жахливо груба нація, ці американці. У Совєтах, принаймні, культура створена для секретності.
Що далі ми йшли, тим холодніше ставало, а товщина кабелів у коридорі зросла так, що зрештою стіни стало майже не видно за трубами та дротами, товстішими за мою руку.
— Як тобі жилося після нашої останньої зустрічі? — жваво питав він. — Отримав тоді професорство?
— Що? Так, зрештою. Але лише після того, як Фрейд Гойл погрожував ударити мене.
— Лишенько, яка войовнича була в тебе наукова кар'єра!
— Якщо чесно, впродовж усього того життя лише ти та Гойл були близькі до фізичного насилля.
— Приємно чути, що я в гарній компанії. Ось, надінь краще ось це.
Він простягнув мені тонкий прозорий значок. Я оглянув його — простий датчик радіації; такий примітивний, що міг лише сказати, що тебе опромінено, але не про те, наскільки все погано.
— Вінсенте, я вважав тебе надто розумним, щоб будувати Совєтам ядерні заряди, — докорив я. — Чим саме ти займаєшся?
— О, будую ядерні заряди, — сказав він, недбало відкриваючи замок на металевих дверях розміром з маленький палац. — Але я дбаю про те, щоб розумні люди не реалізовували весь свій потенціал, а в кінцевій технології є маленькі помилки, тож якщо цей пристрій і злетить, він зробить це згідно з історичним розкладом. Я певний, що зміну в перегонах озброєння помітили б навіть у Клубі Хронос.
— І ніхто не ставить тобі питань?
— Як я вже казав, — весело відповів він, — у Совєтів дивовижна система.
Упродовж цієї розмови двері зсувалися вбік зі швидкістю льодовика. Тепер вони були вже відчинені, і Вінсент зайшов у цю печеру заліза й електрики. Усі кабелі та
