Перші п'ятнадцять життів Гаррі Оґаста - Клер Норт

Ще мить він вагався, а потім благання скінчилися.

Його погляд став жорсткішим.

(Зміни, в дідька, світ! Зміни!)

Я чув голос Франкліна Фірсона. Колись давно він позбавив мене болю й погладив моє волосся, а я любив його за це, як дитина любить давно загублену матір; я був зламаний, а він був правий. З його незбагненої, безглуздої точки зору він був правий. Тоді я помер, і того світу могло б ніколи більше не бути, якби його не робила реальним моя пам'ять.

Злегка похитавши головою, Вінсент підвівся, щоби піти.

— Ти що, не власними руками це робитимеш? — гукнув я навздогін. — А як же моральна відповідальність?

— Подумай про це один день, — відповів він. — Лише один день.

І він пішов.

Розділ 56

Один день.

Один день на те, щоб уникнути долі, яка набагато гірша за смерть.

Один день у стьобаному м'якому костюмі, прив'язаним у м'якій кімнаті до м'якого крісла.

Треба шукати недоліки системи, будь-які недоліки, байдуже які.

Крісло прибито до підлоги, крапельниця вводить у мене поживні речовини, від споживання яких я б відмовився. Оббиті м'яким матеріалом двері, за ними вартові. Саме вони й були найслабкішою ланкою. Відмовившись брати надалі безпосередню участь, Вінсент залишив процес відкритим для мого впливу. Я не сумнівався, що він наказав охоронцям не розмовляти зі мною, але іноді навіть недооцінений солдат СРСР змушений виявляти ініціативу.

Я смикався й вертівся, намагаючись докласти сили до голки, аж доки вона не висмикнулася й не розідрала мені шкіру, залишивши велику червону подряпину. Я не став їх кликати, нічого не сказав, а просто дозволив крові стікати й створювати на білій оббитій підлозі великі яскраво-червоні плями. Ремені не дозволяли моїй голові повиснути, але я повністю заплющив очі й чекав, спробувавши надати своєму обличчю відсутній вигляд. Минуло непристойно багато часу, перш ніж охоронці зазирнули до мене й побачили, як по кріслу збігає цівочкою кров. Вони відразу вбігли до кімнати й відбулася ніякова розмова про те, що їм тепер робити й чи треба кликати на допомогу.

— Він знепритомнів? — спитав один. — Скільки крові він втратив?

Той, що був старший за віком і, як я сподівався, за званням, оглянув мою руку.

— Це лише подряпина! — вигукнув він. — Він висмикнув голку.

Я розплющив очі й із задоволенням побачив, як він перелякано відстрибує від мене.

— Панове! — сказав я. — Вам, напевно, наказано не спілкуватися зі мною, тому дозвольте говорити прямо й відверто. Я знаю вас усіх, я знаю ваші імена, ваші звання, ваші біографії та звідки ви. Я знаю, що ви, солдате, досі живете зі своєю матір'ю, а ви, сержанте, маєте дружину в Москві, яку не бачили вже три з половиною роки, і доньку, світлину якої гордо носите в кишені й показуєте в їдальні всім присутнім кожної вечері. «Вона мій скарб», — пояснюєте ви. «Вона мій спадок». Я маю до вас питання, лише одне питання і воно таке: вони нічого не знають? Абсолютно нічого про те, чим ви займаєтесь? Дуже важливо, щоб ви подумали про це, дуже важливо згадати всі подробиці всіх бесід, що ви коли-небудь мали з ними, бо якщо вони знають хоч що-небудь таке, що може порушити секретність цього об'єкта, то вони, панове, будуть наступними. Ваша дружина, ваша мати, ваша донька — їм не можна нічого знати. Анічогісінько. Це все, що я хотів вам сказати, а тепер, якщо ваша ласка, наліпіть мені на руку пластир, і я продовжу очікувати на катування та неминучу страту, дякую.

Вони швидко пішли й не принесли мені пластир.

* * *

Не знаю, скільки минуло годин — може двадцять, а може дві — але Вінсент повернувся. Поки він говорив, сержант, з яким я мав розмову, стояв у дверях і нервово визирав з-за плеча свого начальника.

— Ти подумав? — нетерпляче спитав Вінсент. — Ти щось вирішив?

— Авжеж, вирішив, — безтурботно відповів я. — Ти мене катуватимеш, а я, щоб припинити це, розповідатиму тобі нескінченну кількість речей, які, на мою думку, ти хочеш почути.

— Гаррі, — його голос був тихий, нетерплячий, розпачливий, — це не мусить відбуватися так. Скажи мені про своє народження й тобі нічого поганого не зроблять.

— А ти думав про точку неповернення? Про ту мить, коли зроблені тобою ушкодження мого тіла стануть настільки великими, що мені все стане байдужим, що я не вважатиму вартим казати будь-що? Ти, напевно, сподіваєшся, що не досягнеш цієї миті, поки ламатимеш мою волю.

Він відхилився від мене; його обличчя стало жорсткішим.

— Це робиш ти, Гаррі. Ти сам робиш це з собою!

Сказавши це, він пішов. Сержант залишився в дверях, і на мить наші погляди перетнулися.

— Вам нічого сказати? — спитав я, коли двері зачинялися.

* * *

Вони почали вже через кілька хвилин. На мій подив, розпочали вони з хімікатів, зі звичайної схеми: частковий параліч, блокування руху моєї діафрагми, щоб я задихався, щоб повітря в моїх легенях, в крові та в голові ставало важким, як свинець. Якісь рухи все одно були можливі, бо дозу було вміло підібрано, тож упродовж години, а може й довше, а може й менше, я роззявляв рот, хапав ним повітря, по моєму обличчю та по спині тік піт, і я почував себе на межі темряви, але не перетинав її. Вінсент залучив професіонала. Цей низенький чоловік з акуратними вусами розклав перед собою в лотку своє знаряддя, щоб мені було добре його видно, і наче атлет під час тренування приділяв трохи часу для відпочинку перед тим, як спричинити новий напад болю. Наприкінці кожного відпочинку він питав мене: «Яке ваше походження?» і терпляче чекав на мою відповідь, сумно хитаючи головою, коли я відмовлявся її давати. Далі на мене чекала фізична нудота, що змушувала мене кричати не стільки від болю, скільки наче тварина, яку заперли всередині власного скелета, від жару, що зростав і зростав, а моє сприйняття стискалося, зіщулювалося, звужувалося, й зрештою я не сприймав уже нічого, крім власної жахливо логічної маячні.

А в дверях стояв сержант, він дивився — завжди дивився — а коли мій кат зробив перерву й пішов по склянку води, сержант зайшов, намацав мій пульс, подивився в мої зіниці й прошепотів:

— Вона знає, що я їхав поїздом до Плоских Прудів, до кінця лінії. Чи це забагато?

Я просто посміхнувся й дозволив