Північне сяйво - Філіп Пулман
Це було ім'я Тоні Макаріос. Коли увага Ліри перескочила на нього, Пантелеймону довелося сповільнити розмову пошепки з деймоном Роджера. Обидва хлопчики також слухали, що розповідала дівчинка.
— Ні, я знаю, чому вони його забрали, — сказала вона, коли навколо неї згромадилися голови. — Через те, що його деймон не змінювався. Вони думали, що він старший, ніж виглядає, і вже був підлітком. Дійсно, його деймон рідко змінювався, тому що Тоні сам ніколи ні про що багато не думав. Я бачила, як він набував іншого вигляду. Його звали Щуроловка…
— Чому вони так цікавляться деймонами? — запитала Ліра.
— Ніхто не знає, — відповіла білява дівчинка.
— Я знаю, — втрутився хлопець, який також слухав розмову. — Вони вбивають твого деймона і дивляться, чи Помреш і ти.
— Добре, чому ж тоді вони роблять це знову і знову з різними дітьми? — спитав хтось. — їм би вистачило лише одного разу, чи не так?
— Я знаю, що вони роблять, — сказала перша дівчинка. Всі уважно подивилися на неї. Але через те, що діти
не хотіли, аби персонал знав, про що вони розмовляють, вони навчилися набувати дивакуватого — напівбезтур-ботного, байдужого вигляду, поки слухали щось із надзвичайною цікавістю.
— Звідки? — запитав хтось.
— Я була поряд з ним, коли вони по нього прийшли. Ми були в кімнаті для білизни, — відповіла вона.
Дівчинка густо почервоніла. Якщо вона очікувала образ та їдких зауважень, то їх не було. Всі діти принишкли, і ніхто навіть не посміхнувся.
Дівчинка продовжувала:
— Ми сиділи тихо, а потім зайшла сестра — та, в якої м'який голос. І вона сказала: «Ходімо, Тоні, я знаю, що ти тут, ходімо, ми тобі нічого не зробимо…» А він сказав: «Що зі мною буде?» Вона відповіла: «Ми приспимо тебе, а потім зробимо невелику операцію, тоді ти прокинешся живий-здоровий». Але Тоні не повірив їй. Він сказав…
— Дірки! — вимовив хтось. — Вони роблять дірки в головах, як татари! Точно!
— Закрий рота! Що сказала сестра? — вставив ще хтось. Але цього разу дюжина чи навіть більше дітей скупчили-ся навколо столу дівчинки разом зі своїми деймонами, які так само бажали знати, що відбувається, всі були напружені, і очі у всіх були широко розкриті.
Білява дівчинка продовжувала:
— Тоні хотів знати, що вони збираються зробити з Щу-роловкою, розумієте? Сестра відповіла: «її ми також приспимо, так само, як і тебе». А Тоні спитав: «Ви вб'єте її, чи не так? Я знаю, що ви так і зробите. Ми всі знаємо, що
відбувається». А сестра сказала: «Ні, звісно, ні. Це лише маленька операція. Невеличкий надріз. Це навіть не боляче, але про всяк випадок ми тебе приспимо».
Усі в кімнаті мовчали. Сестра, яка наглядала за ними, вийшла на хвилинку, а роздавальне вікно було зачинене, отже, їх ніхто не чув.
— Який надріз? — тихо запитав хлопчик наляканим голосом.
— Вона лише сказала, що це зробить його дорослішим. І що кожен мусить зробити це, тому деймони дорослих не змінюють форму, на відміну від наших. Отже, вони повинні зробити надріз, щоб деймон залишився в якомусь одному вигляді, ось так і стають дорослими.
— Але…
— Це означає…
— Що, всі дорослі роблять цей надріз?
— А щодо…
Раптом всі голоси змовкли, ніби дітям заціпило, всі обернулися до дверей. Там стояла сестра Клара — м'яка, спокійна і нудна, а поряд із нею — чоловік у білому халаті, якого Ліра ще не бачила.
— Бріджит Макджин, — сказав він.
Білява дівчинка встала, тремтячи. її деймон-білка притулилася їй до грудей.
— Так, сер? — відповіла вона ледь чутним голосом.
— Допивай свій напій і йди з сестрою Кларою, — продовжував він. — Решта йдіть на свої заняття.
Слухняно діти поскладали свої таці на візочок з іржостійкої сталі і тихенько почали виходити. Ніхто не дивився на Бріджит Макджин, окрім Ліри, яка бачила, що обличчя дівчинки тремтіло від страху.
Решта ранку пройшла на заняттях. На станції був невеличкий спортивний зал, тому що було незручно робити Вправи на вулиці під час довгої полярної ночі. Кожна група дітей займалася тут по черзі під наглядом сестри. Вони повинні були розбитися на команди і кидати м'яч по колу, і спочатку Ліра, яка ніколи в житті не грала в подібні ігри, розгубилася, не розуміючи, що треба робити. Але вона була спритна і спортивна, а до того ж природжений лідер, тому швидко гра їй сподобалася. Вигуки дітей, лемент і улюлюкання деймонів наповнили невеличкий зал і невдовзі прогнали жахливі думки — саме для цього існували подібні вправи.
Під час ланчу, коли діти знову стояли в черзі у їдальні, Ліра почула, як Пантелеймон цвірінькнув, ніби впізнав когось. Вона повернулася і побачила, що прямо за нею стоїть Білі Коста.
— Роджер сказав мені, що ти тут, — пробурмотів він.
— Твій брат іде, і Джон Фаа, і ціла команда циган, — сказала вона. — Вони хочуть забрати тебе додому.
Він майже скрикнув від радості, але замаскував крик у кашель.
— Називай мене Лізі, — продовжувала Ліра. — Ніколи не говори Ліра. Ти повинен розповісти мені все, що знаєш.
Вони сіли разом, недалеко від Роджера. Це було легко зробити під час ланчу, тому що діти зараз частіше заходили й виходили, їдальня і місце біля віконця були переповнені. Під брязкіт ножів, виделок і тарілок Білі і Роджер розповіли їй все, що знали. Білі чув від сестер, що дітей, яким зробили операцію, відвозять у гуртожитки південніше, що могло пояснити, як Тоні Макаріос опинився у сніговій пустелі. Але Роджер мав дещо цікавіше для неї.
— Я знайшов схованку, — сказав він.
— Що? Де?
— Бачиш ту картину… — він мав на увазі велику фото-граму тропічного пляжу. — Подивися в правий верхній кут, бачиш плиту стелі?
Стеля складалася з великих прямокутних панелей у металевих рамках, і ріг панелі над картиною був злегка піднятий.
— Я роздивлявся її, — продовжував Роджер. — Я думав, іншим це також сподобається, отже, я піднімав їх, і вони поміщалися там. Вони просто туди залазили. Я і один хлопець пробували робити це в нашому гуртожитку вночі, доки Його не забрали. Там є місце і туди можна заповзти…
— Далеко можна пробратися стелею?
— Хто знає. Ми лазили
