Північне сяйво - Філіп Пулман
— А моя куртка і чоботи? — знову запитала вона. — І мої рукавиці та інше?
— Ми виперемо їх, — відповіла машинально сестра. Почувся телефонний дзвінок, і поки сестра відповідала
на нього, Ліра швидко нахилилася, дістала бляшанку,
у якій був літаючий шпигун, і засунула її в сумку поряд з алетіометром.
— Ходімо, Лізі, — сказала сестра, кладучи слухавку. — Ми підемо і знайдемо тобі щось поїсти. Мені здається, ти голодна.
Вона пішла слідом за сестрою Кларою до їдальні, де дюжина столів була вкрита крихтами й плямами від розлитих напоїв. Брудні тарілки та виделки з ножами були звалені в купу на столику з коліщатами. Там не було вікон, отже, щоб надати відчуття світла і простору, на одній стіні була величезна фотограма, де був зображений тропічний пляж з яскравим блакитним небом, білим піском та кокосовими пальмами.
Чоловік, який провів її всередину, дав їй тацю з віконечка.
— їж, — сказав він.
Зовсім не збираючись вмирати з голоду, Ліра із задоволенням з'їла тушковане м'ясо та картопляне пюре. Потім їй дали консервовані персики і морозиво. Поки вона 'їла, чоловік і сестра тихо розмовляли за іншим столиком, і коли дівчинка закінчила, сестра принесла їй склянку теплого молока і віднесла тацю.
Чоловік підійшов до неї і сів навпроти. Його деймон, байбак, не був таким неуважним та байдужим, як собака сестри, тому він ввічливо сидів у нього на плечі і слухав.
— Добре, Лізі, — почав він. — Ти наїлася?
— Так, дякую.
— Скажи мені, будь ласка, звідки ти? Можеш сказати?
— З Лондона, — відповіла вона.
— І що ти робиш так далеко на півночі?
— Я приїхала з батьком, — пробурмотіла вона. Вона опустила очі додолу, намагаючись не зустрічатися поглядом із байбаком і вдати, ніби зараз заплаче.
— З батьком? Зрозуміло. І що він робить у цій частині
світу?
— Торгує. Ми привезли листя для куріння з Нової Данії і купували тут хутро.
— Твій батько був один?
— Ні. Ми були також з моїми дядьками та іншими чоловіками, — неясно відповіла вона, тому що вона не знала, що йому розповіли самоїди-мисливці.
— Чому він узяв тебе в таку подорож, Лізі?
— Тому що два роки тому він брав мого брата і сказав, що наступного разу візьме мене, але не взяв. Отож я дуже просила його, і він погодився.
— І скільки тобі років?
— Одинадцять.
— Добре, добре. Лізі, ти щаслива маленька дівчинка. Мисливці, що знайшли тебе, привезли тебе в найкраще місце на світі.
— Вони не знаходили мене, — сказала вона із сумнівом. — Була бійка. їх було багато, і в них були стріли…
— О, я так не думаю. Мені здається, ти відійшла від свого батька та інших і заблукала. Ті мисливці знайшли тебе саму і привезли просто сюди. Ось що трапилося,
Лізі.
— Я бачила бійку, — наполягала вона. — Вони стріляли стрілами і потім… Я хочу до батька, — сказала вона голосніше і відчула, що починає плакати.
— Добре, ти будеш тут у безпеці, доки він прийде, — відповів лікар.
— Але я бачила, як вони стріляли стрілами!
— Тобі лише здалося, що ти бачила. Таке трапляється на такому морозі, Лізі. Ти заснула, і тобі наснився поганий сон, ти не пам'ятаєш, що було насправді, а чого не було. Бійки не було, не турбуйся. Твій батько живий-здоровий і шукатиме тебе. Він приїде сюди, тому що це єдине поселення на сотні миль навкруги, розумієш? І як він зрадіє, коли знайде тебе тут у безпеці! Зараз сестра Клара відведе тебе до гуртожитку, де ти познайомишся з іншими хлопчиками і дівчатками, які заблукали, як і ти, в цих диких місцях. Іди. Ми ще трохи поговоримо вранці.
Ліра підвелася, тримаючи в руках свою ляльку, і Пантелеймон сів їй на плече, коли сестра відчинила двері і вивела їх.
Ще декілька коридорів Ліра відчувала себе такою втомленою, що постійно позіхала і ледве пересувала ноги в хутряних капцях, які їй тут видали. Пантелеймон куняв, і йому довелося стати мишею і сховатися в кишені її халата. Ліра побачила ряди ліжок, дитячі обличчя, подушку і потім заснула.
Хтось термосив її. Перше, що вона зробила, це схопила себе за пояс — обидві бляшанки були на місці, в безпеці. Вона спробувала розплющити очі, але, Боже, як це важко було зробити — вона ще ніколи не відчувала себе такою сонною.
— Прокидайся! Прокидайся!
Це шепотіло більше голосів, ніж один. З неймовірним зусиллям, ніби вона котила брилу на гору, Ліра змусила себе прокинутися.
У тьмяному світлі малопотужної анібаричної лампочки вона побачила трьох інших дівчаток, які з'юрмилися навколо неї. Ліра погано бачила, тому що не могла сфокусувати погляд, але вони здалися їй приблизно її віку і розмовляли англійською.
— Вона прокинулася.
— Вони дали їй снодійні пігулки. Мабуть…
— Як тебе звати?
— Лізі, — пробурмотіла Ліра.
— Багато нових дітей прибуло? — питала одна з дівчаток.
— Хтозна. Лише я.
— Тоді звідки вони тебе привезли?
Ліра намагалася сісти. Вона не пам'ятала, як приймала снодійне, але, мабуть, щось було в напої, який вона пила, її голова, здавалося, була набита ватою, і тупий біль пульсував у скронях.
— Де знаходиться це місце?
— Бог знає де. Вони нам не кажуть.
— Зазвичай вони привозять декілька дітей, а не одного…
— Що вони роблять? — спробувала запитати Ліра, намагаючись зосередити свій одурманений розум, Пантелеймон разом із нею прагнув повної ясності.
— Ми не знаємо, — відповіла дівчинка, яка говорила більше за всіх. Вона була високою, рудоволосою, з різкими нервовими рухами і мала сильний лондонський акцент. — Вони виміряють всі наші показники і роблять різні досліди…
— Вони досліджують Пил, — сказала інша дівчинка — доброзичлива, повненька й темноволоса.
— Ти не знаєш, — сказала перша дівчинка.
— Вони роблять саме це, — втрутилася третя — на вигляд дуже слухняна, вона тулилася до свого деймона — кролика. — Я чула, про що вони розмовляють.
— Ще вони забирають нас один по одному, і це все, що ми знаємо. Ніхто не повертається, — сказала рудоволоса.
— Тут є хлопець, — мовила повненька, — він впевнений…
— Не кажи їй! — вигукнула рудоволоса. — Не зараз.
— Тут є також і хлопці? — запитала Ліра.
— Так. Нас тут багато. Близько тридцяти, мені здається.
— Більше, — не погодилася повненька дівчинка. — Близько сорока.
— Якби вони нас не забирали, — зазначила рудоволоса. — Вони завжди привозять цілу юрбу дітей, і нас тоді багато, а потім по одному зникають всі.
— Вони — гобліни, — сказала повненька дівчинка. — Ти знаєш гоблінів? Ми всі їх боялися, поки нас не схопили…
Ліра поступово приходила до тями. Деймони інших дівчаток,