Північне сяйво - Філіп Пулман

Чоловік знову відчинив двері.

— Заходь швидше, — сказав він. — Тут тепло і затишно. Не стій на морозі. Як тебе звати?

Він був англійцем, тому що говорив без акценту, Ліра могла б присягтися. Він справляв таке враження, як ті люди, яких вона зустрічала у пані Кольтер, — розумний, освічений та поважний.

— Лізі Брукс, — сказала вона.

— Заходь, Лізі. Ми подбаємо тут про тебе, не хвилюйся. Йому було холодніше, ніж їй, хоч вона була надворі

набагато довше. Він знову хотів опинитися в теплі. Ліра вирішила удавати з себе неквапливу дурнувату дівчинку і перечепилася через високий поріг, коли вони заходили всередину.

Там було двоє дверей з широким проміжком між ними, отже, тепле повітря майже не виходило з приміщення. Коли вони пройшли через внутрішні двері, Ліра відчула майже нестерпну задуху. їй довелось розстібнути хутряну куртку та скинути каптур.

Вони опинилися в кімнаті, яка була близько восьми квадратних футів з коридорами праворуч і ліворуч та з чимось схожим на кабінет, який можна побачити у лікарні. Все яскраво освітлене, всі поверхні білі або з іржостійкої сталі і також сяяли. В повітрі пахло їжею, знайомою їжею — беконом та кавою, і чувся невловний слабкий лікарняно-медичний запах. Звідусюди йшов легкий дзвінкий звук, майже нечутний, але такий, до якого треба або звикнути, або збожеволіти від нього. Пантелеймон-щиглик прошепотів їй на вухо:

— Удавай із себе дурну. Будь справді незграбною та загальмованою.

Дорослі дивилися на неї згори вниз — чоловік, який її привів, другий чоловік в білому халаті і жінка в уніформі медичної сестри.

— Англійка, — сказав перший чоловік. — Мабуть, торговці.

— Звичайні мисливці? Звичайна історія?

— Те саме плем'я, наскільки я пам'ятаю. Сестро Кларо, будь ласка, візьміть малу і подивіться її, добре?

— Звичайно, лікарю. Ходімо зі мною, моя люба, — сказала сестра, і Ліра слухняно пішла за нею.

Вони пройшли вздовж короткого коридору з дверима праворуч і їдальнею ліворуч, звідки долинав стукіт ножів і виделок, голоси і знову запахи їдальні. Сестра була приблизно такого самого віку, що й пані Кольтер, думала Ліра, здавалася жвавою, розумною, але невиразною — вона могла зашити рану, поміняти пов'язку, але ніколи не змогла б розказати історію. її деймон (і Ліра відчула дивний холодок, коли помітила це) був маленьким білим собакою, який дріботів поряд з нею (минув ще час, але вона не зрозуміла, чому це змушувало її відчувати якийсь холод).

— Як тебе звати, люба? — запитала сестра, відчиняючи важкі двері.

— Лізі.

— Просто Лізі?

— Лізі Брукс.

— Скільки тобі років?

— Одинадцять.

Лірі говорили, що вона була малою як на свій вік, що б це не означало. Це ніколи не впливало на її почуття самоповаги, але зараз вона вирішила використати цей факт, щоб показати Лізі сором'язливою, боязкою та пришелепуватою, і вона трохи зіщулилася, коли вони зайшли до кімнати.

Вона очікувала питання про те, звідки вона і як тут опинилася, тому підготувала відповіді, але сестра була позбавлена не лише уяви, але й цікавості. Больвангар був далеко від Лондона, а діти, мабуть, постійно потрапляли» сюди, що було зрозуміло з того, що сестра Клара зовсім не виглядала здивованою. її доглянутий охайний деймон, який біг поряд маленькими кроками, був так само жвавий і невиразний, як і вона.

У кімнаті, до якої вони зайшли, були кушетка, стіл, два стільці, шафа для документів, шафа з ліками та бинтами і ванна. Щойно вони зайшли, сестра зняла з Ліри її куртку і кинула її на сяючу підлогу.

— Знімай решту одягу, люба, — сказала вона. — Ми швиденько оглянемо тебе, щоб впевнитися, що ти гарненька й здоровенька, без відморожень та нежитю, а потім знайдемо тобі красиве чисте вбрання. Ми також відправимо тебе в душ, — додала вона, тому що Ліра вже не міняла одягу і не вмивалася досить тривалий час і в теплі без жодного протягу це ставало дедалі більш відчутним.

Пантелеймон, протестуючи, замахав крилами, але Ліра заспокоїла його, кинувши сердитий погляд. Він усівся на кушетці, а Ліра зняла свій одяг, відчуваючи обурення й сором, але вона не втрачала здорового глузду, приховала це і продовжувала вдавати з себе дурнувату й слухняну дитину.

— І сумку на поясі, Лізі, — сказала сестра і сама відстіб-нула її впевненим рухом. Вона хотіла кинути її на підлогу, де вже лежала купа Ліриного одягу, але зупинилася, відчувши твердий край алетіометра.

— Що це? — запитала вона і розстібнула пояс.

— Просто іграшка, — відповіла Ліра. — Вона моя.

— Так, ми не станемо забирати її у тебе, люба, — запевнила сестра Клара, розгортаючи чорний оксамит. — Яка вона гарна, схожа на компас. Іди в душ, — продовжувала вона, відкладаючи алетіометр, і відгорнула завіску з вугільного шовку в кутку кімнати.

Ліра неохоче занурилася в теплу воду і почала намилювати себе, а Пантелеймон усівся на карнизі, який тримав завісу. Вони обоє усвідомлювали, що він не повинен бути надто жвавим, тому що деймони тупих людей також були дурнуватими. Коли дівчинка помилася і витерлася, сестра зміряла її температуру, оглянула очі, вуха і горло, потім зміряла її зріст і поставила на ваги перед тим, як занотувати всі виміри в картку. Потім вона дала Лірі піжаму і халат. Вони були чисті і доброякісні, як куртка

Тоні Макаріоса, але знову відчувалося, що хтось вже носив це вбрання. Ліра почувалася дуже незручно.

— Це не моє, — сказала вона.

— Ні, мила. Твій одяг треба добре випрати.

— Мені повернуть його назад?

— Сподіваюся. Звичайно, так.

— Що це за місце?

— Воно називається Експериментальна станція.

Це була не відповідь, але там, де Ліра помітила б це і вимагала б більше інформації, Лізі навряд чи це зробила б. Отже, не говорячи більше жодного слова, вона одяглась.

— Я хочу взяти свою іграшку, — сказала вона вперто, коли одяглася.

— Візьми її, люба, — погодилася сестра. — Ти не хочеш мати замість неї плюшевого ведмедя? Чи красиву ляльку?

Вона відчинила шухляду, у якій лежали декілька м'яких іграшок, немов мерці. Ліра змусила себе зупинитися і вдавати, що роздумує про щось, а потім витягла ганчір'яну ляльку з великими порожніми очима. В неї ніколи не було ляльок, але вона знала, що робити, і розсіяно притиснула її до грудей.

— А щодо моєї сумки? — сказала вона. — Я хочу тримати там мої іграшки.

— Тоді бери, люба, — сказала сестра Клара, яка заповнювала якийсь формуляр на рожевому папері.

Ліра підсмикнула на собі чужу