Північне сяйво - Філіп Пулман
Упевнившись, що дитина згоріла, вони продовжили свою подорож. Це був шлях немов уві сні. Почав падати сніг, уявлення про світ тепер обмежувалося сірими тінями собак попереду, рипом саней, пронизливим холодом і виром великих сніжинок, трохи темніших за небо і трохи ясніших за землю.
Крізь все це мчали собаки, із задертими хвостами, у хмарі пари від дихання. На північ, далі на північ бігли вони, тимчасом як настав і минув блідий полудень і знову
сутінки огорнули світ. Вони зупинилися поїсти і відпочити у схованці між пагорбами, а також щоб зорієнтуватися. Поки Джон Фаа розмовляв з Лі Скоресбі про те, як краще використати повітряну кулю, Ліра згадала про літаючого шпигуна. Вона запитала Фардера Корама, що сталося з бляшанкою з-під листя для куріння, в якій він полонив духа.
— Я запакував її подалі, — сказав він. — Вона на дні моєї сумки, але там немає на що дивитися. Я запаяв її, коли ми були на кораблі, як і збирався. Не знаю, правду кажучи, що ми будемо з нею робити. Мабуть, треба кинути її до вогняної шахти. Тобі не слід турбуватися, Ліро. Поки вона в мене, ти в безпеці.
За першої ж нагоди Ліра засунула руку в замерзлу тканину сумки і вийняла маленьку коробочку. Дівчинка почула дзижчання, лише взяла її в руки.
Поки Фардер Корам розмовляв з іншими ватажками, вона віднесла коробку Йорику Бернісону і пояснила, чого вона хоче. їй спало це на думку, коли вона пригадала, як легко він обходився з металевим покриттям двигуна.
Він вислухав і потім взяв кришку від коробки з-під печива і вправно надав їй форми циліндра. Ліра була зачарована спритними рухами його рук: на відміну від інших ведмедів, Йорик та його родичі мали пазури на великих пальцях рук, якими вони могли втримувати предмет і одночасно працювати з ним. Він мав також вроджене почуття сили й гнучкості металів, це означало, що він може лише раз чи двічі підняти предмет у руках, вигнути його туди-сюди і загнати пазур крізь нього, щоб зручніше тримати річ. І тепер він розтягнув коробку таким чином, що вона була однорідною і могла закриватися. На прохання Ліри він зробив дві такі бляшанки: одну такого самого розміру, як і коробка з-під листя для куріння, а другу таку, щоб в ній вміщалася перша разом із шматками моху і лишайника, аби заглушити шум. Коли Ліра закрила її, вона була такого ж розміру і форми, що й алетіометр.
Зробивши це, Ліра сіла поряд із Йориком Бернісоном, який гриз ногу північного оленя, тверду від морозу, як дерево.
— Йорику, — спитала вона, — важко не мати деймона? Ти відчуваєш самотність?
— Самотність? — повторив він. — Я не знаю. Вони кажуть, що холодно. Я не знаю, що таке холод, тому що я не мерзну. Так само я не знаю, що таке самотність. Ведмеді створені, щоб бути одинаками.
— А щодо ведмедів Свольбарда? — запитала вона. — Там їх тисячі, правда? Ось що я чула.
Він нічого не відповів, а розламав кістку навпіл із звуком тріснутої гілки.
— Вибач, Йорику, — сказала вона. — Сподіваюсь, я не образила тебе. Це лише тому, що мені цікаво. Розумієш, я цікавлюся ведмедями Свольбарда через мого батька.
— Хто твій батько?
— Лорд Ізраель. І вони ув'язнили його у Свольбарді, розумієш. Думаю, що гобліни зрадили його і заплатили ведмедям, щоб ті тримали його у тюрмі.
— Я не знаю. Я не ведмідь Свольбарда.
— Я думала, ти був…
— Ні. Я був ведмедем Свольбарда, але тепер вже ні. Мене вислали звідти, покаравши за те, що я вбив іншого ведмедя. Отже, мене позбавили мого титулу, багатства і обладунків. Мене відіслали жити на край світу людей і битися лише тоді, коли мене наймуть, або працювати на різній роботі і топити спогади в чистому спирті.
— Чому ти вбив іншого ведмедя?
— Лють. У ведмедів існують способи тамувати лють, але я не контролював себе. Тож я вбив його, і мене було справедливо покарано.
— Ти був багатий і шляхетний, — сказала Ліра у захваті. — Точно, як мій батько, Йорику! З ним сталося те саме, коли я народилася. Він убив декого, і вони відібрали все його багатство. Це було задовго до того, як його ув'язнили у Свольбарді. Я нічого не знаю про Свольбард, крім того, що він на далекій-далекій півночі… Там все вкрито кригою? Туди можна дістатися замерзлим морем?
— Не з цього узбережжя. Море іноді замерзає на південь звідси, іноді — ні. Тобі знадобиться човен.
— Чи повітряна куля.
— Так, чи повітряна куля, але тоді тобі буде потрібний певний вітер.
Він продовжував гризти ногу, а Лірі раптом спало на думку щось дике — вона пригадала відьом у нічному небі, але промовчала. Натомість вона запитала Йорика Берні-сона про Свольбард і з цікавістю слухала його розповіді про сповзаючі льодовики, про скелі та тороси, де сотнями і навіть більше лежать моржі з білими іклами, про моря, у яких повно тюленів, про нарвалів, які розбивають своїм довгим рогом лід на воді, про величезний похмурий скелястий берег, про стрімчаки заввишки тисячу футів і більше, де літають і живуть жахливі печерні чудовиська, про вугільні та вогняні шахти, в яких ведмеді-ковалі кують величезні листи заліза і роблять з них обладунки…
— Якщо вони забрали твої обладунки, Йорику, де ти взяв ті, що в тебе зараз?
— Я зробив їх сам в Нова Зембла з небесного металу. До того я не був повноцінним.
— Отже, ведмеді можуть робити свої власні душі… — сказала вона. У світі було стільки невідомого… — Хто король Свольбарда? — продовжувала Ліра. — У ведмедів є король?
— Його звати Йофур Рекнісон.
Це ім'я зачепило якусь струну в пам'яті Ліри. Вона чула його раніше, але де? Це говорив не ведмідь і не циган. Голос, яким це казали, був голосом ученого — виразним, педантичним і ліниво-гордовитим, голосом з Коледжу Джордана. Вона спробувала знову відновити його в пам'яті. О, вона так добре його знала!
Потім вона пригадала: вітальня. Вчені слухали лорда Ізраеля. Професор-пальмеріанознавець говорив щось про Йофура Рекнісона. Він використав слово panserbjorne, яке Ліра не знала, також вона не знала, що Йофур Рек-нісон був ведмедем. Але що він сказав? Король Своль-барда був
