Північне сяйво - Філіп Пулман

готовими, коли пролунає сигнал, треба одразу одягти, іГеплий одяг і вибігти надвір. Не чекаючи. Вам треба лише,#ігти. Якщо у вас не буде курток, чобіт та всього іншого, ' ви загинете від холоду.

— Який сигнал? — запитала Енні.

— Пожежна тривога, як сьогодні вдень. Усе вже організовано. Це повинні знати всі діти і жоден з дорослих. Особливо вона.

їхні очі захоплено сяяли надією. Новина розійшлася по всій їдальні. Ліра відзначила, що атмосфера змінилася. Надворі діти були енергійними і готовими грати, потім, коли вони помітили пані Кольтер, всі були пригнічені, а зараз у всіх з'явилася мета і всі контролювали свою балакучість. Ліра сподівалася, що надія надихне всіх дітей.

Вона визирала крізь відчинені двері, але обережно, готова щомиті заховатися, тому що чулися голоси дорослих, а потім з'явилася сама пані Кольтер, посміхаючись щасливим дітям, які пили гарячі напої та їли тістечка, такі зігріті та нагодовані. Майже умить легке тремтіння пронеслося їдальнею, і кожна дитина завмерла, дивлячись на неї.

Пані Кольтер посміхнулася і пройшла далі без жодного слова. Потроху розмова відновилася. Ліра запитала:

— Куди вони пішли розмовляти?

— Мабуть, до конференц-залу, — відповіла Енні. — Вони водили нас туди одного разу, — додала вона, маючи на увазі себе та свого деймона. — Там було близько двадцяти дорослих і один з них читав лекцію, а мені треба було стояти там і робити те, що він казав. Наприклад, показати, як далеко мій Кириліон може відійти від мене. А потім він гіпнотизував мене та робив ще щось… Це велика кімната з багатьма стільцями, столами та невеликим узвишшям. Вона поряд з головним офісом. Ей, б'юся об заклад, вони вдадуть, що пожежні навчання пройшли чудово. Клянусь, вони бояться її так само, як ми…

Решту дня Ліра залишалася поряд з іншими дівчатами, спостерігаючи, мало розмовляючи, намагаючись бути Вепомітною. Була зарядка, потім урок шиття, а тоді вечеря, був час для ігор у кімнаті для відпочинку: великій убогій кімнаті з настільними іграми, кількома подертими книжками та столом для настільного тенісу. Якоїсь миті Ліра та всі інші помітили, що трапилося щось надзвичайне, тому що всі дорослі снували туди-сюди чи стояли стурбовані й швидко розмовляли. Ліра зрозуміла, що вони помітили втечу деймонів і тепер не могли зрозуміти, як це сталося.

Але, на щастя, вона не бачила пані Кольтер. Коли настав час лягати, вона знала, що повинна довіритися іншим дівчатам.

— Послухайте, — сказала Ліра, — вони коли-небудь Приходять подивитися, чи ми спимо?

— Вони лише раз заглядають, — сказала Белла. — Махають ліхтарем, але насправді не дивляться.

— Чудово. Тому що я збираюся піти роздивитися тут все. Існує шлях по стелі, мені один хлопчик показав…

Не встигла Ліра все пояснити, як Енні сказала:

— Я піду з тобою!

— Ні, краще не треба, тому що буде не так помітно, Якщо зникне лише один із нас. Ви всі можете сказати, що спали і не бачили, куди я поділася.

— Але якщо я піду з тобою…

— Нас швидше схоплять, — закінчила за неї Ліра.

Їхні два деймони дивилися один на одного — Пантелеймон — дикий кіт і Кириліон Енні — лис. Вони наїжачилися. Пантелеймон видав низький м'який свист і вишкірив зуби, тоді Кириліон повернувся і почав байдуже вилизувати себе.

— Добре, — відступила Енні.

Досить часто суперечки між дітьми вирішувалися їхніми деймонами, коли один поступався перед перевагами іншого. Люди приймали результат зовсім без образ, отже, Ліра знала, що Енні зробить так, як вона її просила.

Вони склали речі на ліжку Ліри і накрили їх ковдрою, так що здавалося, ніби там хтось спить, і присяглися говорити, що нічого не знають про цю справу. Потім Ліра прислухалася біля дверей, щоб упевнитися, що нікого немає поряд, заскочила на тумбочку, відсунула панель і пірнула у щілину.

— Просто нічого не кажіть, — прошепотіла до трьох облич, які спостерігали за нею.

Потім вона поставила панель на місце і роздивилася.

Вона опинилась у вузькому металевому тунелі, у якому було повно балок і рейок. Панелі стелі були дещо прозорі, тому сюди потрапляло трохи світла знизу. У слабкому освітленні Ліра бачила вузький простір (близько двох футів заввишки), який тягнувся від неї в усі боки. Там було повно металевих труб для кабелів та батарей опалення, серед них можна було навіть заблукати. Вона намагалася пересуватись по трубах та поменше ступати на поверхню панелей стелі — якщо вона буде обережною, їй пощастить дослідити всю станцію.

— Ніби знову в Джордані, Пане, — прошепотіла вона, — коли ми проникли до вітальні.

— Якби ти цього не зробила, то нічого б не сталося, — відповів він їй також пошепки.

— Тому я й повинна все виправити, чи не так?

Вона почала розмірковувати, у якому приблизно напрямку знаходиться конференц-зал, і потім вирушила. Ця подорож була зовсім не легкою. їй довелося рухатися навколішках, адже було мало місця, щоб іти зігнувшись. Досить часто їй доводилося протискатися під великими трубами для кабелів та перелазити через батареї.

Металеві канали, якими вона рухалися, мабуть, служили для укріплення стін та стелі і видалися Лірі досить міцними, вона впевнено ходила по них, але вони були надто вузькі і мали гострі краї, об які вона порізала руки й коліна, тому невдовзі все тіло в неї боліло, заніміло і вкрилося брудом.

Дівчинка приблизно знала, де вона знаходиться: позаду вона бачила темні обриси свого одягу, тому їй легко було повернутися. Вона могла визначити, що в кімнаті нікого не було, тому що панелі були темними, також час від часу вона чула голоси знизу і зупинялася, щоб послухати, але це були лише кухарі на кухні чи медичні сестри у своїй, як її називала Ліра за звичкою з Джор-дана, кімнаті відпочинку. Вони не обговорювали нічого цікавого, тому вона продовжувала свій рух.

Зрештою вона натрапила на місце, де, за її підрахунками, мав знаходитися конференц-зал. Тут не було трубопроводів, всі вентиляційні труби тягнулися з одного боку і всі панелі цього широкого прямокутного простору були рівномірно освітлені. Ліра притиснула вухо до однієї з панелей і почула гомін дорослих чоловічих голосів, отже, вона знала, що знайшла саме те місце.

Вона слухала дуже уважно, а тоді підкралася якомога ближче, щоб краще чути. Потім вона розтягнулася на металевому каналі і знову поклала голову на панель.

Було чути стукіт ножів і виделок та дзвін скла, коли з пляшки наливали в бокал — отже, вони розмовляли за вечерею. Вона вирішила, що говорять лише четверо, зокрема й пані Кольтер. Здавалося, йшлося про зникнення деймонів.

— А хто наглядає за