Таємничий острів - Жюль Верн

Потім керований Пенкрофом човен зробив віраж, повернувся до гирла річки Вдячності й поплив понад берегом, що, вигинаючись, тягся до крайньої точки мису і затуляв від зору колоністів Качине болото.

Крайня точка перебувала миль за три від річки Вдячності, рахуючи не по прямій, а по береговій лінії. Колоністи вирішили добратися до краю мису і звідти побіжно оглянути все узбережжя до мису Кіготь.

Човен плив не більше ніж за два кабельтових від узбережжя, обминаючи підводні скелі, що поступово занурювалися глибше й глибше через приплив, який набирав сили. Кам’яний берег полого знижувався від гирла річки до краю мису. Дуже відрізняючись від кручі, якою обривалося плоскогір’я Широкий Обрій, він являв собою примхливе нагромадження суворих диких скель. Їх ніби висипала там могутньою рукою якась потужна надприродна сила. На всьому кам’яному гребені гранітного пасма завдовжки зо дві милі не росло жодної травинки, і воно вельми нагадувало голу руку велетня, котра стримить із зеленого рукава лісу. На двох веслах човен легко плив морем. Гедеон Спілет, тримаючи в одній руці записника, а в другій олівця, великими штрихами замальовував це дике узбережжя. Наб, Пенкроф і Герберт перемовлялися, розглядаючи ще невідому для них частку їхніх володінь, і в міру того, як пірога пливла на південь, обидва миси Щелеп мов переміщалися, іще тісніше замикаючи вхід до бухти Єдності.

Сайрес Сміт мовчки недовірливо вдивлявся в берег, ніби вивчав чужу далеку землю, сповнену глибоких таємниць. Пропливши так зо три чверті години, пірога підійшла майже до краю мису, і Пенкроф уже намірився обійти його, коли Герберт несподівано підвівся і, показуючи на якусь темну пляму, гукнув:

— Гляньте, що там видніється на березі?

Всі подивилися у вказаний бік.

— Справді, там щось є, — промовив журналіст. — Ніби якісь засипані піском уламки.

— А-а-а, — вигукнув Пенкроф, — я бачу, що то!

— Що? — запитав Наб.

— Бочки, бочки, які можуть бути повними! — відповів моряк.

— До берега, Пенкрофе! — звелів Сайрес Сміт.

Кілька помахів веслами, і пірога пристала в бухточці, а її пасажири повискакували на пісок.

Пенкроф не помилився. На березі лежали дві бочки, присипані піском і міцно прив’язані до великого ящика; вони його підтримували на воді, поки їх не викинуло на острів.

— Невже поблизу острова зазнав аварії якийсь корабель? — запитав Герберт.

— Певно, так, — відповів Гедеон Спілет.

— Цікаво, що в тому ящику? — вигукнув Пенкроф із цілком природним нетерпінням. — Що ж у ящику? Він забитий, і нічим збити покришку! Може, спробувати каменем?..

І моряк, піднявши важку брилу, вже намірився щосили вдарити нею по стінці ящика, та раптом інженер зупинив його:

— Пенкрофе, чи не могли б ви вгамувати своє нетерпіння хоч на годину?

— Таж пане Сайресе, самі подумайте: може, в цьому ящику є все, чого нам бракує!

— Ми про все довідаємося, Пенкрофе, — мовив інженер, — але послухайтесь мене: не розбивайте ящика, він нам, може, ще знадобиться. Перевезімо його до Гранітного палацу: там і не ламаючи неважко відкрити. До того ж ящик добре наладнали для морської подорожі, і якщо він доплив сюди, то допливе й до гирла річки.

— Ваша правда, пане Сайресе, я не подумав, — відповів моряк. — Хіба все передбачиш?

Сайресова думка була вельми мудрою. Справді, в пірогу, мабуть, і не помістилися б усі речі, що лежали в напевне важкому ящику, бо до нього прив’язали аж дві порожні бочки. Тож краще було прибуксувати його непошкодженим до Гранітного палацу.

Але звідки взявся корабельний ящик? Це питання було дуже важливим. Сайрес Сміт і його супутники уважно подивилися навкруги і пройшли кількасот кроків берегом.

Жодних уламків поблизу не виявилося. Вдивлялися вони і в море. Герберт із Набом піднялися на високу скелю, але обрій, як і досі, був пустельний. В морі не виднілось ні дрейфуючого корабля, ні неушкодженого вітрильника.

А проте не було сумніву: неподалік у морі сталася корабельна катастрофа. Можливо, їхня знахідка чимось пов’язана й з дробинкою? Можливо, якісь інші люди прибилися на берег з іншого боку острова? А може, вони й досі там? Поміркувавши, колоністи вирішили, що в будь-якому разі чужинці не були малайськими піратами, бо речі, викинуті морем, належали або американцям, або європейцям.

Тепер усі вони зібралися навколо ящика завдовжки п’ять футів і завширшки три фути. Він був зроблений з дубових дощок, старанно збитий і обшитий товстою шкірою, прибитою мідними цвяхами. Дві великі герметично закупорені й, судячи зі звуку, порожні бочки були прив’язані до ящика міцними мотузками, як легко встановив Пенкроф, морським вузлом. Ящик, здавалося, зберігся якнайкраще, та воно й не дивно: його викинуло море на пісок, а не на скелі. Уважно роздивившись його, колоністи дійшли висновку, що у воді він був недовго та й на березі лежить недавно. Вода ніби зовсім не проникла всередину, а отже, й речі мали залишатися неушкоджені.

Очевидно, ящик викинули за борт судна, яке зазнало аварії й мимохіть пливло до острова, викинули, сподіваючись, що ящик допливе до берега, де його знайдуть пізніше, тож пасажири судна потурбувалися забезпечити його плавучість поплавками з двох бочок.

— Ми візьмемо ящика на буксир, дотягнемо його до Гранітного палацу, — мовив інженер, — а там опишемо все, що є в ньому; потім, коли знайдемо на острові когось із уцілілих після можливої аварії, повернемо їм усі речі. Якщо ж нікого не знайдемо…

— Зоставимо їх собі! — вигукнув Пенкроф. — О Господи, та що ж там усередині?

Приплив потроху підбирався до ящика, й здавалося, що коли море досягне найвищого рівня, ящик знову вирветься з піску і попливе у відкритий океан. Колоністи відв’язали одну з мотузок, які зв’язували ящик з бочками, і прикріпили її до корми човна. Потім Пенкроф і Наб підкопали веслами пісок під ящиком, витягли його на плав, і незабаром після цього човен із вантажем на буксирі вийшов у море й став огинати мис, охрещений віднині мисом Знахідка. Ящик був важкий, і бочки ледве втримували його над водою. Не дивно, що моряк весь час побоювався, аби він не відв’язався й не пішов на дно. На щастя, його страхи не здійснилися, і через півтори години після відплиття — саме стільки часу знадобилося, щоб подолати три милі відстані, — човен пристав до берега поблизу Гранітного палацу.

Після цього пірогу й ящика з бочками витягли на пісок, а оскільки море починало знову відступати, то незабаром ящик із човном опинились на суші. Наб збігав додому по інструменти, щоб відкрити ящик, якомога менше його пошкодивши. Зробивши це,