Таємничий острів - Жюль Верн

походів на берег Гедеону Спілетові пощастило впіймати живими двох самок і двох самців з родини курячих. То були птахи з довгими й тонкими дзьобами, довгою шиєю, короткими крилами і без ознак хвоста. Герберт мав цілковиту слушність, визначивши, що то одна з порід курей, і колоністи одностайно вирішили, що вони стануть першими поселенцями їхнього майбутнього пташника.

Але досі рушниці мовчали, і перший постріл пролунав у лісі Далекого Заходу тільки тоді, коли з’явився дуже красивий птах, який нагадував рибалочку.

— Я його впізнав! — крикнув Пенкроф, рушниця якого вистрелила ніби сама собою.

— Кого ви впізнали? — запитав журналіст.

— Птаха! Він утік від нас, коли ми вперше досліджували наш острів: саме на його честь ми й дали назву лісові.

— Жакамар! — вигукнув Герберт.

І справді то був жакамар — прекрасний птах із досить жорстким оперенням, що відливало металевим блиском. У нього вцілило кілька дробинок, і він каменем упав на землю; Топ приніс його в човна, а за ним і з дюжину чубатих попугайчиків із родини парнопалих, завбільшки з голуба: їхнє оперення яскраво-зелене, підкрилки малинові, а знизу чубчика — білий пружок. Честь поцілити в попугайчиків належала підліткові, і він тим дуже пишався. Попугайчики смачніші за жакамара, — його м’ясо досить жорстке, — але Пенкрофа важко було переконати, що на світі знайдеться дичина, краща за жакамара.

О десятій ранку пірога опинилася біля другого коліна — миль за п’ять від гирла річки. Тут мандрівники стали на перепочинок, поснідали і посиділи на траві в затінку високих красивих дерев.

Ширина річки ще сягала від шістдесяти до сімдесяти футів, а глибина — шести футів. Інженер помітив, що в неї впадає багато приток, роблячи її повноводішою, але всі вони не судноплавні. Що ж до лісу, який поселенці називали лісом Жакамара, а також лісом Далекого Заходу, то йому, здавалося, не було меж. Ні в хащах, ні біля берега річки ніщо не свідчило про присутність людини. Колоністи не виявили нічогісінько, що свідчило б про те, що тут є люди; і було ясно, що ні сокира дроворуба не торкалася дерев, ні мисливський ніж першопрохідника не зачіпав ліан, які перекинулись зі стовбура на стовбур серед густих чагарників і високих трав. І якщо люди, котрі зазнали корабельної аварії, й висадилися на острів, то вони ще перебували десь на узбережжі, а не тут, у непрохідних заростях; не тут належало шукати їх.

Тому-то інженер і квапився якнайшвидше добутися до західного узбережжя острова Лінкольна, до якого, за його розрахунками, було щонайменше п’ять миль. Колоністи знову рушили в дорогу, і хоч їм здавалося, що русло річки веде їх не до узбережжя, скорше до гори Франкліна, все ж вони вирішили пливти човном доти, доки під днищем буде досить води, — так зберігалися сили й час, бо якби йшли лісом, довелося б прокладати шлях у хащах сокирами.

Та незабаром течія спинилася, на той час, очевидно, приплив закінчився або ж уже не відчувався на такій великій відстані від гирла річки Вдячності. Треба було братися за весла. Наб і Герберт сіли за гребні весла, Пенкроф — за стернове, й пірога знову попливла вгору проти течії. Що далі пливли вони до лісу Далекого Заходу, то рідшав ліс. Дерева росли не так густо, а подекуди стояли й поодинці. Та саме завдяки тому, що поміж ними було багато місця, світла й повітря, вони буйно розрослися на волі й милували око неповторною красою.

Які розкішні зразки флори ростуть у цих широтах! Поглянувши на них, ботанік, не вагаючись, визначив би, на якій паралелі лежить острів Лінкольна.

— Евкаліпти! — вигукнув Герберт.

І справді, то були величні дерева, останні велетні субтропічної зони, родичі тих евкаліптів, які ростуть в Австралії й Новій Зеландії і лежать на тій самій широті, що й острів Лінкольна. Деякі з них здіймалися на двісті футів. Обсяг стовбура біля основи сягав двадцяти футів, а кора, по якій стікала запашна живиця, була завтовшки у п’ять дюймів. Нема на світі нічого своєріднішого і прекраснішого, ніж ці величезні дерева з родини миртових, листя котрих, обернуте ребром до світла, не затуляє сонячного проміння, і завдяки цьому воно доходить аж до землі!

Біля підніжжя евкаліптів землю вкривали яскраві соковиті трави, із яких зграйками спурхували крихітні пташки, переливаючись на сонці, наче крилаті пурпурові камінці.

— Оце дерева так дерева! — вигукнув Наб. — Але чи є з них який-небудь толк?

— Де там! — озвався Пенкроф. — Мабуть, на світі є дерева-велетні так само, як велетні-люди. Їх тільки на базарі показувати!

— Гадаю, ви помиляєтесь, Пенкрофе, — відповів Гедеон Спілет. — Евкаліпт починають використовувати, й досить успішно, у червонодеревних виробах.

— А я іще додав би, — сказав підліток, — що евкаліпти належать до роду дерев, у якому безліч дуже корисних видів: фейхоа, що дає плоди фейхоа; гвоздикове дерево, із квітів якого готують прянощі; гранатове дерево, що дає гранати: «eugenia cauliflora», з її плодів одержують непогане вино; мирт «ugni», його сік — смачний алкогольний напій; мирт «caryophyllus» — з його кори добувають чудову корицю; «eugenia pimenta» дає ямайський стручковий перець; мирт звичайний, його ягоди замінюють перець; «eucaliptus robusta», з нього добувають дуже смачну манну; «eucaliptus Gunei», з перебродженого соку якого готують пиво; нарешті, дерева, відомі під назвою «дерева життя», або «залізні дерева», які належать до того ж роду миртових і налічують сорок шість родин і тисячу триста видів.

Підлітка не уривали, і він натхненно прочитав товаришам урок із ботаніки. Сайрес Сміт слухав усміхаючись, а Пенкроф — з невимовною гордістю.

— Дуже добре, — сказав Пенкроф, — але я ладен заприсягтися, що всі корисні рослини, які ти назвав, не такі велетні, як оті дерева.

— Ти маєш рацію, Пенкрофе.

— Отже, я лишаюсь при власній думці: велетні ні на що не придатні, — не відступав Пенкроф.

— І все ж таки ви помиляєтесь, Пенкрофе, — промовив інженер. — Саме ці велетні-евкаліпти, під якими ми перебуваємо, дуже корисні.

— Для чого ж?

— Для оздоровлення краю, де вони ростуть. Чи відомо вам, як їх називають в Австралії й Новій Зеландії?

— Ні, пане Сайресе, не відомо.

— їх там називають «лихоманкові дерева».

— Тому, що вони викликають лихоманку?

— Ні, вони їй запобігають!

— Чудово, я собі це занотую, — мовив журналіст.

— Занотуйте, дорогий Спілете, вже доведено, що евкаліпти оздоровлюють місцевість. Цей природний запобіжний засіб давно випробували в країнах Південної Європи й Північної Африки, в місцевостях, де багато боліт, — і що ви думаєте? Стан здоров’я тамтешніх жителів поступово ставав далеко кращим, ніж перед тим. У районах, укритих евкаліптовими лісами, назавжди зникає переміжна пропасниця. Цей факт уже не підлягає