Таємничий острів - Жюль Верн

Ніхто з колоністів не втручався в Пенкрофове чаклування. Разом із Набом він приготував чудовий обід: двох поросят, юшку з кенгуру, копчений окіст, кедрові горішки і пиво з відвару драцени, — все найкраще, що знайшлося в коморі. Та серед усіх страв найбільше смакувала ніжна печеня з молодесеньких пекарі.

О п’ятій у їдальню Гранітного палацу подали вечерю. На столі парувала юшка з кенгуру. Усі погодилися, що вона просто чудова.

Після юшки надійшла черга пекарі; Пенкроф зажадав сам порізати м’ясо і кожному вділив добрячий шматок.

Молочні поросята справді вдалися надзвичайно смачні, і Пенкроф жадібно вминав свою пайку, та несподівано в нього вирвалася гучна лайка.

— Що сталося? — запитав Сайрес Сміт.

— Я… Я… Щойно зламав собі зуба! — відповів моряк.

— От тобі й маєш! У ваших пекарі виявилися камінці? — запитав Гедеон Спілет.

— Мабуть, так, — відповів Пенкроф, виймаючи з рота щось тверде, чим зламав кутнього зуба.

Але то був ніякий не камінець… То була свинцева дробинка.

Частина друга. Покинутий

Розділ I

Про дробинку. — Будівництво піроги. — Полювання. — На верхівці каурі. — Ніщо не свідчить про присутність людини. — Гербертова й Набова риболовля. — Перевернута черепаха. — Черепаха зникла. — Інженерове пояснення.

Минуло рівно сім місяців від того дня, як пасажирів аеростата викинуло на острів Лінкольна. Відтоді попри всі пошуки вони не виявили на острові жодної людської істоти, жодного разу не бачили ні найменшого диму, що свідчив би про присутність на ньому людини. Школи не знаходили жодної речі, зробленої людськими руками, яка означала б, що в далекі чи в недалекі часи тут побувала людина. Складалося враження: острів не лише не заселений, а на нього взагалі ніколи не ступала людська нога. І тепер усі спостереження й умовиводи розсипалися, як картковий будиночок, через дрібну металеву зернинку, знайдену в тілі невеликого гризуна!

Та й справді, дробинка вилетіла із цівки вогнепальної зброї, а хто ж, крім людини, міг скористатися такою зброєю?

Коли Пенкроф поклав свинцеву дробинку на стіл, його приголомшені товариші лише мовчки дивилися на неї. Несподівано вони яскраво уявили всі наслідки цього, на перший погляд, незначного випадку. Навіть якби перед їхнім зором постала якась надприродна сила, то й тоді вони не були б такі вражені.

Сайрес Сміт, не вагаючись, висловив деякі міркування з приводу цієї дивовижної і несподіваної знахідки. Він узяв свинцеву дробинку двома пальцями, подивився, на неї з одного, потім з другого боку, помацав її і спитав Пенкрофа:

— Ви впевнені в тому, що пекарі, поранений цією дробинкою, мав не більше трьох місяців?

— Не більше, пане Сайресе, — відповів Пенкроф. — Коли я знайшов його в ямі, він смоктав свою матір.

— Таким чином, — сказав інженер, — це означає, що не більш як три місяці тому на острові Лінкольна хтось вистрілив із рушниці.

— І свинцева дробинка, — додав Гедеон Спілет, — вразила, але не смертельно, цю тваринку.

— У цьому немає сумніву, — погодився Сайрес Сміт. — І ось які висновки належить зробити з цієї пригоди: або на острові були люди до нашого прибуття, або ж вони з’явилися тут щонайбільше три місяці тому. Прибули вони з власної волі чи мимохіть, через повітряну катастрофу чи через корабельну аварію в морі? Все це ми зможемо з’ясувати лише згодом. І європейці вони чи малайці, вороги нам чи друзі — нам також поки що не розгадати, так само, як ми не можемо знати, чи зосталися вони ще на острові, чи вже покинули його. Але ці питання такі важливі для нас, що ми не можемо далі лишатися в невідомості.

— Ні! Сто разів ні! Тисячу разів ні! — вигукнув моряк, схоплюючись із-за столу. — На острові Лінкольна немає інших людей, крім нас! Хай йому чорт! Він надто малий, і якби на ньому хто-небудь жив, ми давно помітили б цих людей!

— Справді, було б дивним, якби тут хтось жив, і ми жодного разу з ним не зустрілися, — мовив Герберт.

— Але, — заперечив йому журналіст, — було б ще дивніше, якби пекарі народився з дробинкою в тілі!

— Якщо тільки вона не сиділа у Пенкрофа в зубі… — поважно озвався Наб.

— Ви думаєте, що кажете, Набе? — огризнувся Пенкроф. — То це я п’ять, а то й добрих шість місяців носив би в щелепі свинцеву дробину? Та й де б вона заховалася? — додав моряк, роззявляючи рота і показуючи два ряди з тридцяти двох чудових зубів. — Дивись добре, Набе, і якщо знайдеш бодай одного зуба з дуплом, я тобі дозволяю вирвати хоч півдесятка зубів!

— Набове припущення справді неприйнятне, — відповів Сайрес Сміт, котрий, незважаючи на глибоку задуму, не міг стримати усмішки. — Немає сумніву: на острові хтось стріляв із рушниці, і не більш як три місяці тому. Але, можливо, якісь люди, висадившись на берег, перебували на острові зовсім недовго або просто обійшли його, бо якби у той час, коли ми роздивлялися острів із гори Франкліна, на ньому жив іще хтось, крім нас, то або ми його побачили б, або він нас побачив би. Отож найімовірніше, що лише кілька тижнів тому зазнав аварії якийсь корабель і буря викинула його пасажирів на берег острова. Та хай там як, а ми повинні зупинитись поки що на такому припущенні.

— На мою думку, — сказав журналіст, — нам слід подвоїти обережність.

— Я також так вважаю, — підтримав його Сайрес Сміт. — На жаль, я побоююсь, чи не висадилися на острів малайські пірати.

— Пане Сайресе, — звернувся до нього моряк, — чи не краще було б спочатку збудувати човна, а вже потім вирушати у розвідку? Ми змогли б і піднятись на ньому вгору річкою, і, якщо треба, пройти понад усім узбережжям острова. Аби тільки не заскочили нас зненацька!

— Гарна думка, Пенкрофе, — відповів інженер, — але ми не можемо далі чекати. Швидше як за місяць човна не збудуєш…

— Великого човна не збудуєш, — заперечив моряк, — але поки що нам потрібний не такий човен, на якому можна виходити в море, а невеличкий човник, і щонайбільше днів за п’ять я беруся зробити пірогу — для нашої річки Вдячності вона підійде.

— За п’ять днів збудувати човна? — вигукнув Наб.

— Так, Набе, індійського човна.

— З дерева? — недовірливо перепитав негр.

— З дерева, — відповів Пенкроф. — Чи то пак, із кори. Повторюю, пане Сайресе, для цієї оборудки п’ять днів — і досить!

— Хай буде по-вашому. Якщо за п’ять днів — згоден, — відповів інженер.

— Але відтепер нам краще триматися насторожі! — зауважив Герберт.

— Незмінно насторожі, друзі мої, — відповів Сайрес Сміт, — і я проситиму вас обмежити походи на полювання околицями Гранітного палацу.

Вечеря закінчилася далеко не так весело, як