Який чудесний світ новий! - Олдос Хакслі

тридцять сьомому поверсі Лінда вільно линула серед моря співучого світла й пахучих пестощів... відпливала кудись поза час і простір, геть з в’язниці своїх спогадів, своїх звичок, свого зношеного і набрезклого тіла. А Томакін, колишній Директор інкубаційно-зумовлювального центру, Томакін і далі був на вакаціях... очунював від ганьби і приниження там, де не міг чути цих слів, цього глузливого реготу, де не міг бачити цього потворного обличчя, не міг відчувати ці слизькі й розпухлі руки довкола своєї шиї, в чудесному світі...

—  Але вам потрібно, – наполягав Дикун, – мати для зміни бодай щось зі сльозами. Бо все тут нічого не варте, все надто дешеве.

(— Дванадцять з половиною мільйонів доларів, – заперечив Дикунові Генрі Фостер, коли той йому це сказав. – Дванадцять з половиною мільйонів – ось скільки коштує новий зумовлювальний центр. Жодного центика менше.)

—  Готовий наражатися на втрати, на примхи долі, на непевність битви, і все за шкаралупу від яйця![42] Хіба це не привабливе? – запитав Дикун, дивлячись на Мустафу Монда. – Навіть не кажучи про Бога... хоч Бог, звичайно, був би тут першопричиною. Хіба не варто ризикувати, жити відчайдушно?

—  Звичайно, варто, – погодився Контролер. – Чоловіки й жінки повинні вряди-годи стимулювати свої надниркові залози.

—  Що? – не зрозумів його Дикун.

—  Це одна з передумов міцного здоров’я. Саме тому ми і впровадили обов’язкові процедури З.Д.П.

—  З.Д.П.?

—  Замінника дикої пристрасті. Щомісяця, регулярно. Ми насичуємо організм адреналіном. Це абсолютний фізіологічний еквівалент страху й лютощів. Усі тонізувальні ефекти, що виникають внаслідок вбивства Дездемони або загибелі від рук Отелло, але без жодних незручностей.

—  Але мені подобаються ці незручності.

—  А нам ні, – відрізав Контролер. – Ми воліємо, щоб усе відбувалося комфортно.

—  Але я не хочу цього комфорту. Нехай буде Бог, поезія, небезпека, свобода, доброчесність. І гріх нехай буде.

—  Тобто, – зронив Мустафа Монд, – ви хочете мати право бути нещасним.

—  Ну й нехай, – зухвало вигукнув Дикун, – нехай я хочу мати це право.

—  Вже не кажучи про право ставати старим, потворним і безпомічним; про право хворіти сифілісом і раком; про право помирати з голоду; про право бути вошивим; про право жити в постійному страсі перед тим, що може статися завтра; про право заразитися черевним тифом; про право страждати від нестерпного болю.

Запала довга мовчанка.

—  Я згоден на все це, – сказав нарешті Дикун.

Мустафа Монд тільки знизав плечима.

—  Це теж ваше право, – додав він.

РОЗДІЛ 18

Двері були відчинені; вони зайшли в кімнату.

—  Джоне!

З ванної кімнати долинув якийсь неприємний і специфічний звук.

—  Щось трапилося? – гукнув Гельмгольц.

Відповіді не було. Той неприємний звук ще двічі повторився; тоді запала тиша. Аж ось клацнули і прочинилися двері до ванної, і звідти з’явився страшенно блідий Дикун.

—  Послухай-но, Джоне, – ти справді жахливо виглядаєш!

—  Можливо, ти з’їв чогось несвіжого? – запитав Бернард.

Дикун кивнув.

—  Я об’ївся цивілізацією.

—  Що?

—  Вона мене отруїла; я набрався скверни. А тоді, – додав він тихіше, – я ще й наковтався власної нечестивості.

—  Так, але що саме?.. Тобто ти щойно був...

—  Я вже очистився, – відповів Дикун. – Випив трохи гірчиці з теплою водою.

Приятелі здивовано на нього подивилися.

—  Тобто ти це зробив навмисне? – запитав Бернард.

—  Індіанці завжди так очищуються. – Він сів на стільця і, зітхнувши, провів рукою по чолі. – Мушу кілька хвилин відпочити, – сказав він. – Я трохи втомився.

—  Ну, це не дивно, – зронив Гельмгольц. Трохи помовчавши, він додав зовсім іншим тоном: – Ми прийшли попрощатися. Завтра вранці від’їжджаємо.

—  Так, завтра вранці, – підтвердив Бернард, на чиєму обличчі Дикун зауважив незвичний для нього вираз, рішучий і вмиротворений. – До речі, Джоне, – сказав Бернард, нахилившись у кріслі до Дикуна і поклавши йому руку на коліно, – мушу сказати, що мені дуже прикро за все те, що сталося вчора. – Він почервонів. – Мені так соромно, – додав він тремким голосом, – направду...

Дикун не дав йому договорити і лагідно стиснув його руку.

—  Гельмгольц так добре до мене поставився, – повів далі Бернард після невеличкої паузи. – Якби не він, я міг би...

—  Та годі вже, годі, – запротестував Гельмгольц.

Запала мовчанка. Попри їхній смуток... а може, й завдяки йому, адже цей смуток був ознакою їхньої взаємної любові... трійця молодиків була щаслива.

—  Я зранку був у Контролера, – сказав нарешті Дикун.

—  Навіщо?

—  Щоб запитати, чи не міг би я поїхати на острови разом із вами.

—  І що він сказав? – відразу запитав Гельмгольц.

Дикун похитав головою:

—  Він мені відмовив.

—  А чому?

—  Він сказав, що хотів би продовжити експеримент. Але хай йому грець, – несподівано люто вигукнув Дикун, – я не дозволю, чорт забирай, щоб наді мною й далі експериментували. Хай ідуть під три чорти всі Контролери світу. Я теж завтра зранку піду звідси.

—  Але куди? – запитали в один голос приятелі.

Дикун знизав плечима.

—  Куди завгодно. Не має значення. Аби тільки побути на самоті.

З Ґілдфорда авіатраса прямувала попри Вейську долину до Ґодалмінґа, а тоді понад Мілфордом і Вітлі вела до Гейзелміра, минала Петерсфілд і завершувалася Портсмутом. Майже паралельна їй зворотна траса проходила над Ворплесдоном, Тонгемом, Паттенгемом, Елстедом і Ґрейшоттом. Поміж Гоґсбеком і Гайндгедом були місця, де обидві ці траси відділяло не більше шести-семи кілометрів. Ці відстані були занадто короткі для легковажних летунів, особливо вночі та ще й під дією зайвої півграмульки. Траплялися аварії. Доволі серйозні. Було вирішено перенести зворотну лінію на кілька кілометрів західніше. Про існування колись цього відтинка траси з Портсмута до Лондона свідчили чотири забуті авіамаяки, що й далі стояли поміж Ґрейшоттом і Тонгемом. Небеса над ними були мовчазні й порожні. Гелікоптери тепер невпинно дзижчали й гуркотіли понад Селборном, Бордоном і Фарнгемом.

Дикун обрав для своєї оселі відлюдника старий маяк, який стояв на гребені пагорба поміж Паттенгемом і Елстедом. Ця залізобетонна споруда була в чудовому стані... аж занадто комфортабельна, подумав Дикун, уперше досліджуючи це місце, аж занадто розкішна й цивілізована. Він заспокоїв своє сумління, пообіцявши компенсувати ці вигоди ще суворішою самодисципліною, ще повнішим і ретельнішим самоочищенням. Він навмисне провів безсонну першу