Зруйновані зорі - Олег Євгенович Авраменко

— Ми наглянемо, — пообіцяла Рашель.

Невдовзі донька пішла до себе, а я на підставі її розповіді склав звіт, який Анн-Марі потім зашифрувала й надіслала секретними каналами зв’язку представникові вищого командування, який очолював усю аґентурну мережу на Новоросії.

Менш ніж за чверть години надійшла лаконічна відповідь, що інформація отримана й узята до відома. Анн-Марі вимкнула термінал і повернулася до мене.

— Ну, здається, на сьогодні все. Тепер можна йти спати.

„Атож, спати,“ — подумав я. — „Просто спати. Як завжди, кожен на своїй половині ліжка…“

За півтора тижні, що їх ми прожили тут як подружня пара, за одинадцять ночей, проведених в одному ліжку, моє первинне і загалом банальне для чоловіка бажання зайнятися сексом із привабливою жінкою переросло у щось більше — у бажання займатися з нею коханням. Останніми днями мене все дужче вабило до Анн-Марі, і наша гра в подружжя почала здаватися мені зовсім не грою, а справжнісінькою реальністю. Я відчував, що починаю закохуватися, і це мене турбувало — навіть не тому, що Анн-Марі була моєю колеґою, мало того підлеглою, а через Рашель. Я не знав, як поставиться до цього донька, проте боявся, що не надто прихильно. Мене не полишала підозра, що в глибині душі вона таки плекала ілюзію, ніби я знову можу зійтися з її матір’ю. Але це були марні сподівання…

— Що з тобою, Стіве? — запитала Анн-Марі, миттю вловивши зміну в моєму настрої. — Чому ти спохмурнів?

— Я подумав про Рашель, — відповів я, і почасти це була правда.

— Про Рейчел, — поправила вона. — Будь ласка, не забувайся.

— Я не забуваюся, — заперечив я. — Ні на мить. Проте зараз я думаю саме про Рашель, а не про Рейчел. Щодо Рейчел я більш-менш спокійний, з нею все гаразд — вона ходить до школи, фліртує з однокласником, грає в конспіратора… А от Рашель, яка ховається під її личиною, останнім часом непокоїть мене.

— Ага, розумію, — кивнула Анн-Марі. — Це стосується Олега Рахманова.

— То ти теж помітила?

— Звісно. І не бачу в цьому нічого страшного. Зрештою, Рашель уже доросла, їй дев’ятнадцять. У такому віці дівчата часто закохуються.

— Але вона закохалася в шмаркача.

— Який лише на два роки молодший від неї. Теж мені різниця! Не сміши мене. Олег справляє враження серйозного й відповідального юнака. У сексуальному плані він навіть більш зрілий, ніж Рашель. У всякому разі досвідченіший.

— Ну, спасибі, — буркнув я, — втішила.

Анн-Марі дзвінко розсміялася.

— А, он що тебе хвилює! Я так і думала. Ти просто ревнуєш. Як і багатьом батькам, тобі неприємна думка, що твоя дочка може любити іншого чоловіка, крім тебе.

Я почервонів.

— Він ще не чоловік.

— Гаразд, поки хлопчисько. Та це не назавжди. З часом мине. І не бери дурного в голову, Стіве, з Рашеллю все буде нормально. Втрачати незайманість трохи боляче, але зовсім не смертельно. З власного досвіду знаю.

З цими словами Анн-Марі підвелася з крісла. Підкоряючись раптовому імпульсу, я швидко підступив до неї, обійняв за плечі й припав губами до її губ.

Вона не опиралась, але й не відповіла на мій поцілунок. Намагаючись розбудити в ній пристрасть, я почав цілувати її обличчя й шию, міцно притискав до себе, енерґійно гладив руками струнку талію й пружні стегна. Анн-Марі покірливо приймала всі мої ласки, проте не реаґувала на них. Лише коли я почав розстібати її сукню, вона м’яко зупинила мене й вивільнилася з обіймів.

— Вибач, не можу. Нічого не виходить. Ти дуже подобаєшся мені, це правда. Але… Коли ти обійняв мене, все моє тіло немов скам’яніло. Так було й раніше, з іншими. Сім довгих років. І я не знаю, що мені з цим робити.

Якийсь час ми розгублено дивились один на одного. Очі Анн-Марі сповнилися болем і тугою. А ще невгамованою жагою ніжності й ласки…

— Ти зверталася до лікарів? — нарешті запитав я.

— Так, і не раз. Жодних відхилень у мене не знаходили. І фізично, і психічно я цілком здорова. Мої проблеми лежать поза медичною площиною. Просто мені потрібен… особливий чоловік. Один-єдиний на світі. На жаль, це не ти. Вибач, будь ласка.

„Будь ти проклятий, Арчібальде!“ — спересердя подумав я.

Анн-Марі обернулася до столу й узяла пачку сиґарет.

— Гаразд, — сказала вона рівним голосом. — Сьогодні твоя черга першим приймати душ. Іди, а я поки викурю свою останню сиґарету.

Сумно схиливши голову, я вийшов з кабінету.

Понеділок жодних звісток не приніс. Зате у вівторок у новинах промайнула згадка про те, що шістнадцятирічна цісарівна Наталя Олександрівна, менша донька государя Олександра Михайловича, відвідала кілька приміських інтернатів, зокрема, й той, де вчилася Естер. Метою цих візитів було поповнення штату принцеси новими фрейлінами, що їх за традицією відбирали серед дівчат-сиріт. На відміну від царських нащадків чоловічої статі, які вчилися у звичайній школі (ну, не зовсім звичайній, а в найкращій, елітарній), государеві дочки проходили шкільну проґраму в спеціальному придворному ліцеї, де компанію їм складали однолітки-фрейліни. Власне, це й було їхнім головним обов’язком — вчитися разом із цісарівною.

Уже наступного дня, в середу, трійко дівчат отримали офіційне запрошення двору бути фрейлінами принцеси Наталі. Серед них опинилася й Естер, а дві інші обраниці були родом з Аррана та Есперанси. Більшість оглядачів розцінили такий вибір як символічний жест доброї волі щодо переселенців, свідчення того, що верховна влада Новоросії визнає їх повноправними громадянами планети.