Зруйновані зорі - Олег Євгенович Авраменко

Власне, так воно й було. Як розповіла мені Рашель зі слів Олега Рахманова, Павло просто підкинув цю ідею сестрі, та одразу вхопилася за неї, а з боку батьків жодних заперечень не виникло. Решта було вже справою техніки. Всюдисущий Сергій Іванов на прізвисько Вейдер подбав про те, щоб інтернат Естер потрапив до списку тих, які мала відвідати принцеса, а далі все сталося саме собою, і Павлові навіть не довелося втручатися, щоб схилити сестру до потрібного рішення. Зовнішність Естер, її товариськість і гострий розум справили на цісарівну гарне враження, і вона сама, без братових підказок, зупинила на ній свій вибір.

А вже в четвер почалися обережні контакти цісаревича з нашою розвідкою. Як ми й очікували, він одразу дав зрозуміти, що не має наміру танцювати під нашу дудку, а згоден співробітничати лише на рівних. Відчуваючи за собою значну підтримку з боку молодіжної орґанізації, що примудрилася обплутати своїми тенетами всю Новоросію і навіть встановити контроль над царською охранкою, Павло цілком міг дозволити собі диктувати нам умови, а в нас не залишалося іншого виходу, як визнати за ним це право. Крім нього, ми більше не мали на кого робити ставку — він був єдиним сином царя. Сам цар, його батько, виявився слабкою людиною, цілковито заляканою альвами, а дядько був ще гірший — він відверто лобіював інтереси потужної фінансово-промислової ґрупи, яка з потрухом продалась чужинцям. Розраховувати ж на те, що народ, який віками звик жити під царською владою, радо вітатиме повалення монархії, було б щонайменше наївно.

Час ішов своїм трибом. Перемовини нашого командування з принцом Павлом просувалися успішно, а його соратники, судячи з їхньої поведінки, ні про що не здогадувалися. Вони повірили, що цісаревич закохався в Естер, і, треба сказати, мали для цього всі підстави, оскільки між молодими людьми справді зав’язався роман, чутки про який швидко поширилися за межі палацу й незабаром облетіли всю планету. Здебільшого народ поставився до них зі спокійним розумінням і легкою іронією — у свої неповні вісімнадцять Павло вже зажив слави досить велелюбного хлопця, а його пристрасть до руденьких дівчат була загальновідома. Щоправда, деякі особливо правовірні або ревно православні громадяни Новоросії були незадоволені тим, що новою пасією їхнього наслідного принца стала єврейка, але таких, на щастя, було дуже мало.

А в Рашелі з цього приводу склалася цілком певна думка, яку вона не забарилася повідомити мені, щойно їй стало відомо про стосунки між Павлом і Естер.

— Адмірал Дюбарі клятий звідник! — сказала донька. — Він від самого початку це планував. Тільки не кажи, що ти нічого не знав. Певна річ, знав. Ще б пак — таке прикриття! А на почуття бідолашної Естер усім начхати.

— Але, сонечко, — збентежено заперечив я, — ніхто ж її не примушував. Вона сама, з власної ініціативи…

— Ні, з почуття обов’язку! Вона не дурна, вона відразу зрозуміла, чого від неї вимагають.

— Чому ти так думаєш? А раптом Естер закохалася в нього? Ось ти… — Я на секунду зам’явся. — Тобі ж подобається Олег Рахманов. Подобається не тому, що тобі доручили з ним працювати, а просто подобається. І ти проводиш з ним багато часу зовсім не через почуття обов’язку.

— Ну, припустімо. — Рашель зухвало глянула мені в очі. — Але я не поспішаю лягати з ним у ліжко. Хоча дехто, не називатиму імен, переконливо радив мені бути поступливішою.

Донька вийшла з кімнати, гучно грюкнувши дверима. Мені неважко було здогадатися, ким був той „дехто“, і я твердо вирішив нам’яти цьому нахабному хлопчиськові вуха. Після виконання завдання, звісно, коли він уже не буде моїм підлеглим…

А під кінець п’ятого тижня нашого перебування на Новоросії я отримав звістку, що на планету повернувся альв Григорій Шелестов.

Наша зустріч відбулася на тому самому місці, що й попередня. Альв посадовив свій двомісний флаєр на порожню стоянку біля безлюдної алеї, я заліз до салону й сів у вільне пасажирське крісло. Ми привіталися.

— Я з’ясував те, про що ти просив, Стефане, — відразу перейшов до справи Шелестов. — Ваші керівники мали рацію: ми не винаходили кваркових бомб, а отримали їх від людей.

У його голосі мені вчулися дивні нотки — чи то полегшення від того, що все минулося, чи то жаль, що альви виявилися нездатними повторити наше відкриття. Найпевніше, обох цих почуттів було порівну.

— Ти сказав „бомби“, — зауважив я. — Це означає, що вам дали вже готову зброю, а не технолоґію?

— Чиста правда, — підтвердив мій співрозмовник. — Три повністю змонтовані пристрої з докладною інструкцією щодо їхнього застосування. Один із них було випробувано в зоряному кластері IC 4499. Другий наші вчені намагалися розібрати, щоб вивчити його конструкцію. Нас, звичайно, попередили, що цього робити не можна, поставили до відома, що в такому разі бомба вибухне, але наш уряд вирішив ризикнути. У результаті стався термоядерний вибух, ми втратили весь персонал тимчасової дослідницької бази — кілька десятків висококласних науковців та інженерів, а також близько двох тисяч технічних працівників і військових.

— Де це сталося?

— В одній ізольованій від Ґалактичної Спіралі системі. Подвійна зоря без власної назви, лише з каталожним номером. Я не можу продиктувати його по пам’яті, але в мене все записано. — Альв поплескав по своїй нагрудній кишені, проте нічого звідти не дістав. — Доля останньої бомби вам добре відома. Варто ще додати, що скинув її на сонце Джейхани флот-надполковник Жорже Перейра Душ Сантуш, тепер уже ґенерал-капітан третього ранґу, Герой Альвійської Федерації.

— Від кого ви отримали запали? Коли це було?

— Чотирнадцять стандартних місяців тому. Точніше, двадцять п’ятого липня минулого року. За кілька днів до того в систему Бетельгейзе прорвався один із ваших розвідників і передав зашифроване нашим секретним урядовим кодом повідомлення. Його текст у мене теж є. — Альв знову ляснув долонею по нагрудній кишені. — Там зазначалося, що деякі люди готові надати альвам таємну допомогу у війні проти ґаббарів. Саме так і було сформульовано: