Зруйновані зорі - Олег Євгенович Авраменко

Компактовим… та іншими. Їх аж ніяк не можна назвати просто мрійниками, вони практики й прагматики. Відразу розгорнули таку бурхливу діяльність, що часом мені лячно ставало. Наша орґанізація росла як на дріжджах, ви навіть не уявляєте її справжніх масштабів… До речі, я теж не зовсім уявляю, і мені це дуже не подобається. Маю велику підозру, що вони багато приховують від мене, що мені відомо лише про верхівку айсберга, а більша частина створеної ними підпільної мережі тримається в найсуворішій таємниці. Мене це сердить і страшить. Попервах я боявся, що Таємна Служба або альвійська контррозвідка легко викриють нас, але час ішов, і нічого не відбувалося. Вейдер ґеніально все влаштував… І, думаю, не він один. Схоже, він має помічників, про яких я нічого не знаю. Я взагалі дивуюся, як вам вдалося дізнатися про нашу орґанізацію.

— Вас виказала надмірна старанність Вейдера, — пояснила я. — Ваша Таємна Служба тримає в оці всіх, хто контактує з тобою. Просто так, про всяк випадок. Але наша розвідка виявила дивну річ: декотрих твоїх приятелів охранка ніби не помічає. У її базі даних немає про них жодної інформації, наче вони невидимки. Природно, це видалося підозрілим, і наші аґенти почали обережне розслідування.

— Тепер зрозуміло, — кивнув Павло. — Таки приємно усвідомлювати, що й Вейдер може помилятися. А то він лякає мене своєю всеобізнаністю. Коли минулого року до мене спробували підібратися ваші аґенти — зрозуміли врешті, що з моїм батьком каші не звариш, — я мусив послати їх до біса. Мені довелося це зробити, бо більшість моїх товаришів катеґорично проти контактів з вами.

— А ти? — запитала Естер. — Сам ти не проти співпраці?

— Загалом не проти. Певна річ, мені прикро, що три роки тому ваші люди так повелися зі мною, але я вже не дитина і заради свободи Новоросії ладен переступити через власну гордість. Однак більшість моїх товаришів не хочуть мати з вами жодних справ.

— Чому?

— По-перше, загальна недовіра до дорослих — як до тутешніх, так і до прийшлих. А по-друге, і це найголовніше, впевненість у власних силах. Ваше керівництво надто пізно похопилося. На той час, коли ви почали сприймати мене серйозно, наша орґанізація стала досить могутньою, щоб самостійно звести мене на престол. І ми — я кажу „ми“, щоб не відокремлювати себе від решти, — вирішили не зв’язуватися з вами, поки я не стану царем.

— Щоб не ділитися лаврами майбутньої перемоги?

— Грубо кажучи, так. Ми вже відчули свою силу й не хочемо, щоб хтось нав’язував нам свою волю, вказував, що робити.

— Гм-м… — з сумнівом протягла я. — Якщо ваша орґанізація така могутня, то чому ти досі не цар?

Він зітхнув.

— Усе було готове ще шість місяців тому, але я використовую будь-який привід, щоб відстрочити переворот. Зовсім не тому, що не впевнений у наших силах, а через мого батька. Я ніколи його не любив, а чотири роки тому, після тих подій, став його зневажати. Та, попри все, він залишається моїм батьком, і я не хочу його смерті. З суто моральних міркувань, не кажучи вже про те, що це було б поганим початком мого правління. Тим-то я й звертався до ваших людей по допомогу — щоб ви забрали його з Новоросії і відвезли на Землю, Терру-Ґаллію чи десь-інде, хоч до дідька в зуби. Просто так усунути його від влади й залишити тут, на нашій планеті, не вдасться. Народ не любить батька, хоча й звик йому коритися, тож особливо не заперечуватиме, якщо я зміню його на престолі. Однак є альви, яким подобається батькова лояльність, а також деякі люди… ні, це навіть не люди, а наволоч, мерзота, що наживається на співпраці з чужинцями. І ті й інші стануть стіною за батька й не дозволять мені посісти його місце. А якщо батько зникне, то їм не буде за кого вступатися. Ви розумієте?

— Так, розуміємо, — сказала я.

— Це для мене дуже серйозна проблема. Аня з Вейдером кажуть, що я дарма переймаюся, що ми тимчасово заховаємо батька в надійному місці, а потім, коли я коронуюся, передамо його до ваших рук, і тоді вже вам доведеться пристати на наш план. Але я не вірю їм, я думаю, що вони вб’ють його — для більшої певності, щоб зайве не ризикувати. І я боюся, що решта моїх товаришів, навіть такі ліберали, як Олег Рахманов, визнають цей крок виправданим. Для них мій батько не людина, а символ ненависного абсолютизму, уособлення того зла, яке приносить народу необмежена монархія. Крім того, вони вважають його головним винуватцем подій чотирирічної давності. І це таки правда, мій батько — зрадник і заслуговує на смерть. Проте… проте я хочу, щоб він залишився живий. І врятувати його, вивезти з планети можете лише ви.

— А чому ти не намагався таємно зв’язатися з нашими? — запитала Естер. — Так, щоб твої товариші про це не знали.

— Якби я був певен, що вони не дізнаються, давно б зв’язався. Але я боюся, що Вейдер відстежує всі мої контакти. Якщо він бодай щось запідозрить, це означатиме смертний вирок батькові. Зрозумійте, Вейдер і вся його команда трохи схиблені. Ба навіть не трохи. Інші просто не довіряють старшому поколінню, а вони… часом мені здається, що вони ненавидять усіх дорослих без винятку.

— Можеш підтримувати зв’язок через нас, — запропонувала я. — Вони ж хочуть погратися з нами, то й нехай. А ми поведемо зустрічну гру, будемо твоїми зв’язковими. Адже ти цього хотів, коли відкрився нам?

— Так, але… Боюсь, це буде непросто. Ми не зможемо часто зустрічатися — маю на увазі по-справжньому, не в мережі. Всі наші віртуальні зустрічі прикриватиме Вейдер, і ми не зможемо говорити відверто. Хоча… — Павло замовк і вп’явся поглядом в Естер. Його обличчя миттю проясніло. — А знаєте, є ідея! Чудова ідея.

— І яка ж?

— Сьогодні вночі… Атож, сьогодні просто серед ночі я зв’яжуся з Анею. Скажу, що закохався в Естер. — Він знову глянув на неї. — Ти не проти?

— Я… — Від несподіванки дівчина геть