Зруйновані зорі - Олег Євгенович Авраменко
Я пригадала, як учора „обробляла“ Олега Рахманова, і мені стало соромно. Дурненька, пишалася тим, що так вправно підловила його на гачок, а виявляється, він просто грався зі мною…
— То Олег від самого початку знав, хто я?
— Ні, він якраз не знав. І досі не знає. Правда про вас відома лише мені, Вейдеру, Ані та ще кільком нашим товаришам. Що ж до Олега, то ми не стали вводити його в курс справи. Аня лише порадила йому зайнятися тобою — мовляв, Вейдер дещо довідався про твою діяльність на Аррані і було б непогано залучити тебе на наш бік. — Павло слабко всміхнувся. — Тож не хвилюйся, Рашель, Олег тебе не дурив. Він сам учора панікував, що ти так легко його розкусила.
Його слова трохи втішили мене, і я вже не почувалася повнісінькою ідіоткою…
— Зате Аня мене дурила, — похмуро зазначила Естер. — А я нічого не запідозрила.
— Ну, ви з нею одного пір’я птахи. Аня каже, що якби вона не знала, що ти підсадна качка, то без вагань повірила б твоїй леґенді.
— Стривай, Павле! — зібравшись з думками, промовила я. — Усе це… дуже й дуже дивно. Ви викрили нас і вирішили погратися з нами, пустивши в свою орґанізацію. Тут усе зрозуміло, все лоґічно. Але навіщо ти розказуєш про це? Ти ж псуєш всю вашу гру.
— Тому й розказую, щоб її зіпсувати. Це не моя гра, це гра Вейдера і компанії. Їхній план від самого початку мені не подобався, він надто ризикований і може призвести до прямо протилежних наслідків, ніж вони розраховують. Проте я бачив, що їх не переконаєш, і вирішив таємно від них зіграти по-своєму.
— А вони не здогадаються про твій задум? — запитала Естер. — Я помітила, що Аня була незадоволена, коли ти захотів поговорити з нами без неї. Вона може щось запідозрити.
— Не запідозрить. Аня лише вдавала незадоволення, а насправді ця наша розмова була спланована наперед. Її мета — постати перед вами таким собі добродушним романтиком-демократом, який мріє про встановлення конституційної монархії, але не здатний на якісь рішучі дії, тим більше — на державний заколот. А надалі вас мали поступово переконати, що й уся наша орґанізація, попри її розгалуженість і ретельну конспірацію, не є серйозною силою.
Я похитала головою.
— Наші не повірять.
— Твоя правда, — погодився цісаревич, діставши нову сиґарету. — Я теж так думаю.
— Тому ти вирішив відкрити нам свої карти? Хочеш вступити в контакт з нашим керівництвом?
Павло відповів не відразу. Якийсь час він дивився кудись удалечінь поверх наших голів, а на його обличчі застиг похмурий вираз.
— Я хочу свободи для своєї країни. Свободи від будь-якого гніту, зовнішнього і внутрішнього. Я хочу, щоб мій народ жив гідно, як і решта людства, не боячись ні волохатих виродків звідти, — Павло ткнув незапаленою сиґаретою у стемніле небо, — ні тутешніх покидьків з оточення моїх батька й дядька. Коли ваші війська зазнали в нашій системі поразки, мені ще не було чотирнадцяти. Для мене це стало траґедією. Я так вірив, так сподівався, що ми нарешті отримаємо свободу, але… ви пішли, ви кинули нас. Ні, я не звинувачую вас, я розумію, що ви зробили все можливе. Винуватий народ Новоросії, який не підняв масового повстання, щоб підтримати ваше вторгнення; винен мій батько, який виявився безхребетним слизняком і закликав людей до покірливості. Зараз багато говорять, що він учинив так під загрозою розправи, мало не під дулом пістолета… Дурниці! Ніхто йому не погрожував, він просто злякався — як і весь наш народ.
Цісаревич нервово запалив сиґарету, зробив дуже глибоку затяжку й закашлявся.
— Атож, народ, — гірко провадив він. — Гарний народ, що не сміє виступити проти ворога без государевого дозволу. Ми зганьбилися перед усім людством, ми по вуха в лай… у багнюці. Тепер нам доведеться довго від неї відмиватися. — Павло махнув рукою. — Та це вже сантименти. Після тих подій я зрозумів, що нашій країні треба все міняти — згори донизу, бо інакше ми ніколи не станемо вільними. А якщо й отримаємо колись свободу, то як подачку, не заслуживши її, а це буде ще принизливіше. Отож я почав шукати зв’язку з вашими аґентами. Це було дуже важко, я згаяв понад сім місяців, аж врешті-решт вийшов на одну людину, що влаштувала мені зустріч з представником ґаллійської розвідки.
— Так, знаю про це, — сказала я. — Тоді наше керівництво визнало твою пропозицію неприйнятною.
— Якщо називати речі своїми іменами, то від мене просто відмахнулись, як від набридливої мухи. Вирішили, що я властолюбний хлопчисько, якому до нестерпу хотілося заволодіти батьківською короною. А мені не вдалося переконати їх у своїй щирості. На тому все й скінчилося. Ваші негайно перетасували всю аґентурну мережу — як то кажуть, обрубали кінці й поховали їх у воду, — і я вже не мав можливості зв’язатися з вами.
Кілька секунд Павло мовчав. Але цього разу дивився не повз нас, а на Естер. Дивився так, неначе милувався нею. А може, й справді милувався. Часом навіть я, дівчина, ловила себе на тому, що не можу відвести від неї погляду. Але при цьому не почувала жодних заздрощів. Вона була надто вродлива, щоб їй заздрити. З такою зовнішністю її кар’єра складатиметься непросто. Завжди знайдуться циніки, які пояснюватимуть її просування по службі винятково нестатутними взаєминами з начальством…
— Наступні кілька місяців, — розповідав далі Павло, — були найгіршими в моєму житті. Я почувався нікому не потрібним, всіма знехтуваним. А згодом познайомився з Олегом і його ґрупою. У них я знайшов своїх однодумців, вони цілком поділяли мої погляди й переконання. Декого з них ви бачили сьогодні на пікніку. Це чудові хлопці й дівчата… та й по всьому. Здебільшого вони віддавалися мріям — про свободу від чужинців, правову державу, космічні польоти, — і я мріяв разом із ними. Просто мріяв, і все. А два роки тому з’явився Вейдер зі своєю командою — Анею Корейко, Сашком Кисельовим, Юрою Ворушинським, Борею
