Зруйновані зорі - Олег Євгенович Авраменко
— Ще б пак! — бовкнув Валько. — З таким батьком, як у тебе…
Він осікся і прудко відскочив, ухиляючись від мого ляпаса. Кінчики моїх пальців лише ледь ковзнули по його підборіддю. Я хотіла була накинутися на Валька й подряпати його нахабну пику, але потім передумала й залишилася сидіти, спопеляючи його лютим поглядом.
— Та як ти смієш?! Ти…
— Стривай, Рашель, не гарячкуй. Ти неправильно зрозуміла. Я не те хотів сказати.
— А що?
Трохи боязко Валько знову сів поруч, ладен будь-якої миті чкурнути геть.
— Я просто мав на увазі, що в тебе чудовий батько. Ти захоплюєшся ним, адже так?
— Ну, припустімо.
— Ти вважаєш його ідеалом чоловіка й несвідомо порівнюєш з ним усіх знайомих хлопців. А вони, природно, не витримують конкуренції, хоча б через свою молодість. У них немає цілісності натури твого батька, його мужності й рішучості, вони не здаються тобі надійними й упевненими в собі, ну й, нарешті, ніхто з них не носить у петлицях адміральські зірки.
— Батько лише недавно став коммодором, — заперечила я. — Раніше він був капітаном.
Валько посміхнувся.
— Яка різниця, капітан чи коммодор, орли чи зірки. Я про інше. Тільки не вдавай, що не розумієш.
— Ні, я зрозуміла твою думку. — Я трохи помовчала в задумі. — Мабуть, ти маєш рацію. І навіть не мабуть, а точно. Я справді шукаю в усіх хлопцях батькові риси. А свого обранця уявляю схожим на батька з його юнацьких фото… але неодмінно в білому парадному мундирі з капітанськими погонами.
Кілька секунд Валько героїчно стримував сміх, та, зрештою, не витримав і голосно розреготався.
— Ой, не можу!.. Білий мундир… з погонами… капітанськими… — Він витер з обличчя сльози й уже спокійніше, але все ще посміюючись, заявив: — Ти просто чудо, Рашель! Хрестоматійний приклад таткової донечки. У чистому вигляді. Не думав, що такі ідеальні зразки зустрічаються в реальному житті.
Я хотіла відповісти щось уїдливе, але мені завадила мелодійна трель виклику. Я дістала із задньої кишені телефон і глянула на диплей. Зображення на ньому не було, а номер абонента ні про що мені не говорив.
— Напевно, це він, — сказала я з досадою. — Більше нікому. Дзвонить з якогось таксокому.
— Олег? — про всяк випадок уточнив Валько, миттю урвавши сміх.
— Він.
— Відповідай негайно.
— Ти думаєш, що…
— Я кажу: відповідай!
— Ну, гаразд. — Я натисла кнопку й мовила: — Так, слухаю.
— Будь ласка, Рейчел, не відключайся, — відповів телефон Олеговим голосом. — Це я.
Тим часом Валько безцеремонно присунувся до мене впритул, нахилив голову й почав слухати разом зі мною.
— Так, я впізнала тебе, — вдавано сухо відповіла я. — Чого тобі?
— Маю одну пропозицію… Тільки не відмовляйся відразу, спершу вислухай.
— Гаразд, вислухаю, — великодушно погодилася я. — Отже?
— Що ти робиш сьогодні в другій половині дня?
— Ще не вирішила, але точно можу сказати, що зустріч з тобою не входить до моїх планів.
— Ой, які ми катеґоричні! — здогадавшись за моїм тоном, що я більше не злюся на нього, Олег знову став самим собою — іронічним, самовпевненим і трохи зухвалим. — Мушу тебе засмутити: про побачення не йдеться. Тут у нас намічається невеликий пікнік за містом. Кілька хлопців і дівчат, прогулянка в лісі, купання в озері, гарячі шашлики — це щось на зразок вашого барбекю, тільки смачніше, а ще соки, пиво, навіть вино, якщо схочеш… Ну і так далі.
Мені перехопило подих. Ще вчора ввечері Валько повідомив, що Аня Корейко запросила Естер на якийсь пікнік. Також у лісі біля озера і з шашликами. Невже…
Валько трохи відсторонився від мене й енерґійно закивав, активно жестикулюючи: мовляв, погоджуйся, погоджуйся, тільки не відразу, а спочатку повагайся для вигляду, набий собі ціну.
— Гм, цікава пропозиція, — сказала я. — Особливо багатообіцяюче звучить „і так далі“.
— Запевняю, нічого такого, про що ти подумала.
— А звідки ти знаєш, про що я подумала?
— Не знаю, але здогадуюся. Ні наркоти, ні ґруповухи, ні інших екстримів проґрамою не передбачено. Буде просто зустріч друзів. Моїх добрих друзів, з якими я хочу тебе познайомити.
— Вони з нашої школи?
— Ні, це… особливі друзі. Не шкільні приятелі, а саме друзі — найкращі, найнадійніші.
— О-о! — протягла я, ніби до мене лише зараз дійшло. — Здається, розумію.
— То ти згодна?
— Олеже, я… чесне слово, не знаю. Не впевнена, що хочу цього.
— Боїшся?
— Ну, швидше остерігаюсь. Ми ще недостатньо знайомі, і взагалі… — Я помовчала.
— І взагалі, ти не повністю довіряєш мені, — закінчив він мою думку. — Тоді не варто було заводити зі мною вчорашню розмову.
— Так, не варто. Я шкодую про це.
— Уже пізно шкодувати, Рейчел. Що було, те було. У всякому випадку, нам треба зустрітися й поговорити. Давай я заїду до тебе о пів на першу.
Я помовчала, вдаючи, що роздумую.
— Гаразд, заїжджай. Але не о пів на першу, а о першій. Я познайомлю тебе з батьками й скажу, що вирушаю гуляти з тобою містом. А ти постарайся справити на них гарне враження. Вони вважають мене вже дорослою і не втручаються в моє особисте життя, але не хочуть, щоб я сплуталася з… гм… як висловлюється
