Українська література » Фантастика » Гессі - Наталія Ярославівна Матолінець

Гессі - Наталія Ярославівна Матолінець

Читаємо онлайн Гессі - Наталія Ярославівна Матолінець
спочатку його.

У конверті була записка, складена вдвоє.

«Люба панянко! — повідомляв знайомий почерк зі стрімким «р» та видовженим «о». — Маю щоразу велику радість до вас звертатись. Не певен, чи вчасно надійде мій подарунок, бо не вивчив ще роботу пошти у ваших краях. Якщо ваша ласка, то я був би дуже радий, якби ви вдягнули це до святкового прийому з нагоди ваших уродин, хай би коли вони були. З днем народження, Гестіє!»

Дівчина відклала записку вбік і шарпнула обгортковий папір, на якому помітила емблему ательє пані Олай. А тоді схопила за плічка подарунок і витягла його з коробки.

Водоспад синього, аквамаринового, блакитного й бірюзового шовку заструменів до підлоги, виблискуючи найтоншою вишивкою в тон тканині та дрібними мерехтливими перлами, котрі плавали між хвиль, мовби на морському дні.

Сукня була неймовірно прекрасна.

АЇДен

— Кандидате в Тріаду! — Професор світотворення зупинив мене, коли я вже хотів вийти з аудиторії після заняття. — Ми помітили незвичайну активність у світі, з котрого ви прийшли до нас.

— Ну, я до цього не причетний, — відповів різко. Сподівався, що моє праведне обурення дозволить швидше зняти підозри щодо того, що я оминаю всі заборони задля однієї ризикованої справи.

— Ми й не стверджуємо, що тут є ваша вина. Ви ж усвідомлюєте, що студентам заборонено впливати на життя світу, з котрого вони прийшли, та виходити на зв’язок із будь-ким із попереднього життя?

— Так, — кивнув я.

Що-що, а тут це мені доводилось чути надто часто.

— Усі люди з попереднього життя повинні залишитись у минулому. — Професор стиснув моє плече. — Це ви теж розумієте, кандидате в Тріаду?

— Звісно.

— Гаразд. Ми сподіваємось, що ви нас не розчаруєте.

— Безумовно, так. Я докладаю всіх зусиль, — збрехав я.

Насправді, у цьому світі не було нічого, що примусило б мене забути про дім. І мене там не забули. Але це сталось, якщо вірити Історикові, завдяки силі моєї дорогої Гестії. Отож якщо тут, в Академії, дізнаються про неї, то можуть силоміць висмикнути з того життя, котре вона має, і… Ні. Ні, Аїдене. Цього допустити не можна.

— Але ти будеш змушений щось тут удіяти, — повідомила Розе, коли зустріла мене наступного разу і завернула розмову на свою улюблену тему.

— Що вдіяти?

— Попрощатись. Ти не можеш усидіти на двох стільцях одразу.

— Я не просив про… другий стілець.

— О, ти досі думаєш, що життя дає нам виключно те, про що ми просимо?

— Я думаю, що нам самим обирати.

— У Полі нахапався… — Вона поблажливо пхикнула.

— Ти хотіла ще щось? — Я мав твердий намір перервати цю беззмістовну розмову.

— Твій світ — який він? — раптом спитала Розе зовсім іншим тоном.

— Чому ти цікавишся?

— Бо ти добре це пам’ятаєш. От і цікаво.

— Я не так багато бачив. — Перед моїми очима промайнули рідні вулиці. — Але там, де я живу, дуже красиво. Наше місто невеличке, старовинне, неподалік кордону з Астірі. Астірі — це місто сусідньої держави, — додав.

— Ти там був?

— Так. Мені випав шанс трохи помандрувати. Моя сім’я доволі заможна. Батько має кілька фабрик, матінка успадкувала великий статок, і ми живемо в давньому маєтку.

— У давньому маєтку? Там, мабуть, дуже красиво? У вас багато слуг? І вдосталь їжі? — запитання посипались одне за одним, ніби Прозерпіні було смертельно потрібно дізнатись це.

Я мимоволі став розповідати їй усі ці дрібниці. Бо був певен, що вони не відіграють жодної ролі й це просто цікавість. Урешті, що там ще могло б бути? З моменту, як нас трьох — мене, Розе й Полі — зарахували-таки до кандидатів у Тріаду, мені доводилось частіше їх бачити на індивідуальних заняттях. Тому я вирішив, що порозумітися з обома буде на краще. Хоча між собою вони досі гризлись або, навпаки, демонстративно мовчали.

— Так. Там красиво. Слуг у нас небагато. Управителька пані Моррінда й кілька покоївок та ще дівчата на кухні. І лакей. І… так. Їжі в нас достатньо. Їжі, по суті, у всіх достатньо. Коли я був малим, на півночі стався голод, але відтоді більше не було нічого такого.

— Як добре! — Розе раптом узяла мою руку та стиснула її. — Я тепер розумію, чому ти не хотів звідти йти…

На якусь довгу мить мені видалося, що Прозерпіна не така вже й дивна. Здавалося, вона щиро рада тому, що вдома в мене все чудово. Що мій дім заможний і добробут не покидає нас.

— Моя молодша сестра загинула, — додала вона тихо. — Загинула одразу після матері. Мати поспішала додому, бо ми напередодні кілька днів зовсім не мали їжі. Тому вона пішла короткою дорогою — по кризі на річці. Крига тонка була. — Розе криво всміхнулась. — Думаю, я можу не розповідати далі.

— І ти залишилась… зовсім сама?

Світлі очі Розе досліджували моє лице, ніби вона сумнівалася, чи варто казати те, що хотіла. Проте врешті закусила нижню губу і шепнула:

— Так. Зовсім сама. Я залишилась сама, Аїде. Усе в мене забрали.

— Я можу уявити, як це було страшно для дитини… — Почав я одну з тих фраз, котрі говорять у таких випадках, але Розе приклала палець мені до губ:

— Ні, Аїде. Ні, ти не можеш уявити.

Розділ 13. Сестри і чаклунка

Фона

— Він не планує припиняти це, Фоно.

— Що, Розе?

— Він знає, що його не забули, і сам не хоче забувати. Він тримається за свій дім щосили. А це погано.

Відгуки про книгу Гессі - Наталія Ярославівна Матолінець (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: