Гессі - Наталія Ярославівна Матолінець
Якось запрошення зникло. Гессі шукала його в усіх зошитах, під ліжком, у шафі й навіть у вітальні, хоча туди воно не мало б потрапити. Вона питала Генріку, пані Моррінду і нову служницю, проте ніхто не бачив ніякого конвертика. Наче запрошення для блакитноокого розчинилось у повітрі. Та й по всьому.
Та й по всьому. Усе, що зв’язувало її з чудернацьким юнаком, було таким нетривким, нереальним і загадковим, що вона направду не була вже певна, чи не приходить він сам із якоїсь історії. Їй-богу, він був би цікавим персонажем!..
— Що ти хочеш на свято? — спитав Даррін, коли вони зустрілися в цукерні.
Віднедавна Гессі запропонувала зустрічатися там при нагоді, бо для матінки не було вже новиною, що вони товаришують з Оллішами, тож хай би вона хоч почувалася спокійно, що її донечки чемно сидять у пристойному закладі, а не гасають полями й парками, як скажені кози.
— Я буду рада будь-чому. Але книжки — це завжди хороший вибір.
— Я хочу подарувати тобі щось пам’ятне. — Даррін нахилив голову, і його очі від того стали здаватися дуже темними. Він раптом відвернувся й потер кінчик носа: — Вибач, якісь дивні речі верзу. Просто мати казала, що шістнадцятиріччя — це такий важливий момент, що треба придумати щось цікаве, і взагалі що мені бракує оригінальності. Хм. І цього я теж не мав би говорити. Вибач.
Гессі взяла чашечку обома руками й відчула, як щоки розпашілися.
— Дарріне, мені справді сподобається будь-який подарунок. А от Генріка, мабуть, не дуже втішиться книжкам.
— Справді? Скажу Моррі. Та він, мабуть, і не думав про них. Узагалі, підозрюю, що мати вже заготувала якийсь великий і пафосний подарунок на кшталт дорогого сервізу, котрий буде наче від нашої родини вашій. Вона дуже тішиться, що ми товаришуємо.
Гессі промовчала. Їхня матінка не дуже тішилась. Та, мабуть, вона ще менше втішилася б, якби дізналася, що її дочка, Гестія Амалія, насправді дуже зацікавлена особою, про котру не знає геть нічого, окрім кольору очей.
Розділ 14. Час прощатись
Сукня скидалася на море. Була синя, темна, чарівна і достоту підходила, щоб у ній потонути. Тканина з мереживом по подолу мінилась, мов прибій. Гессі здавалось, що вона пливе, що кожен її рух плавний і м’який, що навіть тонкі руки стають красивими та зграбними, а волосся теж відлискує синявою.
— От ти і зовсім доросла, — сказала вона сама до себе, дивлячись у дзеркало. Сукня шелестіла, ніби нагадувала про далеке-далеке море, до котрого вони зовсім скоро поїдуть гуляти на узбережжі, гріти ноги в піску і повертатись додому, тримаючи туфлі в руках. І білі сукні тріпотітимуть, як вітрила, а сонце випалюватиме волосся, і воно здаватиметься вицвілим, знебарвленим, як небо в липні.
Гессі покрутилась і зауважила зі смутком, що її фігура все ще надто дитяча. Ніби час летів, а вона не встигала за ним. Тому Генріка гуляє з хлопцями, планує своє майбутнє і з ентузіазмом кидається в різні-різні речі, як-от поїздки до Вієнни Дей Маар. А вона, Гессі, досі боїться заговорити з людьми, якщо тільки не про фото, і з тремтінням сприймає будь-який знак уваги. Утім, Генріка не знає блакитноокого, не чаює в панни Доанни і не має чарівної камери. Тож не все так погано.
— Ні, усе взагалі не погано. — Гессі знову покрутилась, утягнула живіт, випростала спину і спробувала вип’ясти груди, щоби принаймні здавалося, що вони є.
Принаймні здавалося.
Полі
— Тебе бачили, кажуть, у світі, далекому звідси. Дозволиш спитати, що привело тебе туди? — Полі подивився на Прозерпіну довгим поглядом, за спокоєм котрого було багато хвилювання. Та проте він вірив, що може сховати його.
— Справді? — Брови Розе картинно вигнулись. — Ти нічого не плутаєш?
Вона розуміла, що він знає. Розуміла, що це порушення правил, яке може поставити під загрозу природний перебіг подій в іншому світі. Звичайно, багато студентів нишком обминали правила, проте заборона існувала і її можна було використати, щоб створити комусь серйозні проблеми. І найлегше було вдатися до цього, коли ти кандидат у Тріаду з вільним розкладом навчання та ширшими повноваженнями. До вчинків кандидатів завжди ставилися менш прискіпливо.
— Не грайся зі мною, Прозерпіно. Я знаю, чого ти хочеш, — відповів Полі твердо.
— І чого ж?
— Аїда.
— Ах. А наш святий порушник, звичайно ж, має на меті звинуватити мене в тому, що мені подобається правда.
— Якщо ти торкнешся Аїдової сестри…
— То що? — Здавалось, Розе тільки на це й чекала. — Скажеш директору, що побачив мене, бо тікав без дозволу в їхній світ? Що контактував з людиною, котра не мала би про нас знати? Що порушив усі правила? Що робив це багато-багато разів без дозволу й особливої обачності?..
— Щоб захистити майбутню богиню, — відповів він твердо і тихо.
Розе втомлено видихнула й поблажливо додала:
— Від чого захистити?
— Ти чудово знаєш. Ми всі через це проходили. Ми всі тією чи іншою мірою відрізнялися від людей, і життя наше в певний момент ставало нестерпним від самоти.
— І ти. Захотів. Їй. Допомогти? — Здавалось, вона не вірила в це, а тоді додала втомлено: — Я ніде не була, Полю. Ніде. Можеш перевірити звіти від Брами — вона ж фіксує наші переходи. Якщо ти, звичайно, не придумав якийсь хитрий спосіб її
