Гессі - Наталія Ярославівна Матолінець

Гессі копнула дрібний камінець носком туфлі.

«Якщо прокотиться аж до дверей ательє, я спитаю в пані Олай про блакитноокого!» — швидко подумала Гессі, пильнуючи рухом камінця.

— Перепрошую, чи вас іменують Гестія Амалія? — Спочатку вона помітила кулон із медовою намистинкою на шиї незнайомки, а тоді повільно кивнула у відповідь. Без камери Гессі раптом відчула себе дуже беззахисною.

— А вас? — спитала, щоб відмежуватись від остраху.

— Фона, — видихнула незнайомка так, ніби вітер дмухнув. А тоді справді дмухнув вітер і сколихнув її волосся, легке, м’яке і світле-світле, наче місячне проміння.

Фона вивищувалась над Гессі. Від неї пахло квітами: лілеями, лавандою — і ще чимось терпко-гірким.

— Я можу вам допомогти? — запитала дівчина.

Жінка заперечно похитала головою.

— Та ні. Я тільки хотіла познайомитися з вами.

— Справді? Ми десь бачилися раніше?

— Можливо. Моя сестра розповіла про вас, а їй розповів ваш брат.

Гессі похолола.

— Мій брат? Ви його знали?

— Я була закохана в нього.

Дівчина сторопіла. Від раптової знайомої та її прямолінійності.

— Зрозуміло, — кивнула вона повільно. — Так, я сестра Аїдена.

— Ви про нього так добре пам’ятаєте, — зауважила незнайомка.

— А що в цьому дивного? Він мій єдиний брат.

— Люди схильні швидко забувати про все, що їх покинуло…

— То вважайте, що я дивна людина.

— Так. Людина. Так… — Фона, здавалось, задумалась, а тоді всміхнулась: — Я рада, що ми побачилися. Знайте, я тільки хотіла довідатись, хто ж така та чарівна Гестія Амалія, котра так трималася за Аїдена.

Гессі не сподобалось це формулювання.

— Він був такий прив’язаний до дому. Завжди твердив одне: дім, удома, додому. Сім’я, сестри, наречена. Любов, довіра, щастя.

— Вибачте, пані Фоно… А ваша сестра — хто вона? Аїден про вас не згадував, я певна.

— Ми не були близькі. — Фона стенула плечима.

Вона хотіла додати ще щось, проте не договорила, зиркнувши за спину Гессі. Щоки Фони почервоніли, і вона позадкувала на кілька кроків, ніби побачила щось страшне.

— Гестіє? — Доанна з плетеним кошиком на згині ліктя ввічливо схилила голову до незнайомки, а тоді подивилась на неї — з інтересом і без найменшої загрози.

Проте нова знайома зиркала на Доанну зі страхом і неприязню, а тоді, після короткого кивка, розвернулась і подалася одразу ж у сусідній провулок.

— Хто це така? — Наречена Аїдена стиснула плече Гессі і простежила за білявкою поглядом, доки та не зникла з поля зору.

— Не знаю. Але вона просто підійшла до мене. Вона знала, як мене звуть. Мовби це розповіла їй сестра. Котра… котра знала Аїдена.

Рука на її плечі не здригнулася. На спокійному лиці Доанни блукала втомлена усмішка, очі звузились, а погляд став гострим і наче шукав ціль попереду.

— Гесті, пам’ятаєш, коли ти була ще зовсім маленька, ми жартували, що я найсильніша чаклунка?

— Звичайно. То була моя улюблена гра. Так Аїден намагався мені пояснити, чому деякі з материних подруг називали тебе відьмою. Я ж була ще надто мала, щоб розуміти їхню лицемірність.

— Тоді добре. Отож уяви собі, що це не була гра. Уяви, що я справді знаю трохи більше про цей світ. І як найсильніша чаклунка кажу тобі: ця дівчина чи її сестра, хай би ким вони були, — оминай їх. Ніколи не приймай від них нічого. І навіть не слухай, особливо якщо говоритимуть про Аїдена. Бо вони небезпечні. Від них віє смертю. Царством потойбіччя. Мороком і холодом. А я трохи знаюся на таких речах.

Доанна приклала руки до грудей, покручуючи перстень зі смарагдом.

— А ваш брат, Поль… — згадала Гессі, — він уже поїхав? Я хотіла йому подякувати за вечір балу. І запросити на іменини. І вас теж, звичайно.

— Поль поїхав. А я з радістю завітаю. Якщо тільки пообіцяєш запросити ще того хлопчика Оллішів, щоб він допомагав мені уникати розпитувань вашої матінки. На балу йому це добре вдалося.

— Він прийде, — кивнула Гессі, хоча Дарріна і Морґіна з Фаустою вона ще не запрошувала: Генріка бажала це зробити разом. Проте навіть до цього візиту Гессі не мала жодного сумніву щодо Оллішів. Вона аж здивувалася, коли піймала себе на думці, наскільки швидко звикла до них.

Доанна

— Я була би вдячна, якби ти наразі не наближався до Гестії. — Доанна опустила кошик просто на диван і сама сіла поряд.

— Я не можу, ти ж знаєш. — Очі співрозмовника зиркнули на неї спідлоба, і він сьорбнув чай. — Хороша суміш, мені подобаються ягідні ноти!

— Я сама зібрала. — Доанна зняла шаль, і легка тканина впала на бильце. — Я зустріла її сьогодні. — Вона подивилася в очі гостя. — І з нею була одна з ваших. Поза сумнівом, одна з них. Така аура буває лише в тих, хто не звідсіль…

— Хто? — Погляд став холодним, мов кубики льоду в літньому чаї, і настороженим.

— А звідки мені знати? — Доанна взяла чашку обома руками і провела пальцем по візерунках, повторюючи їх уважно та акуратно. Золота емаль під її пальцями здавалася трохи шорсткою. — Але я ще більше починаю вірити в те, що твої слова — правда.

— Ти досі сумніваєшся?

— Я вже не в тому віці, що Гестія. Я сумніваюсь у всіх речах, котрі видаються мені нереальними. Але можу повірити в них.

— Анно, ти старша від Гестії лише на кілька років. І так, я звернувся до