Гессі - Наталія Ярославівна Матолінець

Останні слова пролунали зовсім різко, проте Полі тільки смикнув плечима. Іноді мене тягло заперечувати йому і знаходити докази, протилежні до всього, що він каже. Наче мені подобалося бути проти. Наче він був світлом, а я — темрявою, які ніколи не примиряться між собою. Це химерне відчуття змушувало мене часто сперечатися з ним — куди частіше, ніж зі Сварогом, Рамою чи Ганг. Але вивільнення назовні думок та емоцій дозволяло проростити в собі щось на кшталт довіри до нового знайомого. Я бачив його з різних боків, отож знав ліпше, ніж тих, із ким лиш епізодично перекидався кількома словами на заняттях. А заняття я все ж перестав пропускати.

— Якщо твій намір стати кандидатом у Тріаду направду серйозний, то тобі б не завадило ліпше вчитись. — Полі демонстративно показав мені книжку, котру тримав у кишені піджака.

— Я був на лекції вранці. Хоча це нічого й не важить.

— То чого морочиш мені голову? — Друг подивився на мене очікувально й виклично. — Я від тебе тільки й чую: я помер, нічого не має значення. Але підтримати мене як кандидата в Тріаду — то ні, Полі, ні, я теж натомість подамся туди.

Я стиснув табакерку в кишені.

— Мені потрібно зв’язатися з домом. Я покинув там усе… незавершеним. І якщо для цього треба вгризатись у ці підручники та подаватись у вашу Тріаду — то я це зроблю. Маєш що додати — скажи зараз.

— Так і думав! Проте, якщо тебе теж приймуть до кандидатів, я порадію за тебе щиро. Як за друга.

— А що такого у твоєму минулому, Аїде? — Розе підійшла до нас, як завжди, нечутною тінню. Вона опустилась навпочіпки біля лавки, на котрій ми сиділи, підперла голову руками й подивилась на мене знизу вгору.

— Ще одна-а, — простогнав Полі.

Розе на нього навіть не зиркнула. Натомість її погляд буравив мене.

— Якщо тебе щось надто тримає, я можу стерти це. У всіх нас є особливі сили, Аїде. І я прекрасно знаю, що в житті все циклічно: якщо ти позбавляєшся чогось із минулого, то на його місце приходить ліпше. Допомогти тобі? Я — тобі, ти — мені.

— Пізно, Розе, — кинув у відповідь. — Я теж подаюсь до Тріади.

— Он як. А чого це ти так вирішив?

— Прозерпіно, неввічливо втручатись у чужу розмову, — відповів Полі замість мене.

— Дельфі, неввічливо втручатись у чуже життя, передбачене Словами, — відповіла вона його ж тоном і поклала руку на моє коліно. — То чого ти хочеш позбутись, Аїде, якщо вже замахнувся аж на Тріаду? Де тобі, безперечно, знайдеться достойне місце, і мені поруч із тобою теж.

— Розе, ти помиляєшся щодо моїх бажань. — Я м’яко зняв її долоню, бо мені не подобався такий фамільярний і недвозначний жест. Пригадав, що мені колись давно розповідав Полі: Прозерпіна була в Словах дружиною Аїда. Точніше, не Аїда, а Плутона, а Плутон був наче іншим Аїдом, який… Слова часом надто плутані. Саме тому студентам доступ до них закритий. Але всі, хто прагне цього, все одно якимись десятими дорогами знаходять можливість відкрити те, чого хочеться.

Розе, проте, подивилась на мене так, як жінки, коли бачать перед собою дурне дитя, котре не розуміє чогось простого й доступного.

Невдовзі по тому мене повідомили, що я пройшов випробування на кандидата до Тріади.

А наступного вечора я отримав записку.

«Зайди до пабу на вулиці Кленів. Зранку. Ранок мій триває до 12 дня. Брама тебе пропустить. І.»

І все.

Я перечитав двічі. Тричі. Задля інтересу спитав у Сварога, котрий жив у сусідній кімнаті, чи не отримував він якоїсь пошти. Не отримував.

Я склав записку втроє і сховав до кишені. Це місце щодня підкидало мені якісь несподіванки, і тут — о боги, боги! — і тут воно перевершило всі мої сподівання: я зможу вийти. Та що ви кажете!

Я. Вийти. Звідси. Зможу.

Ох-х-х…

Забігаючи наперед, скажу, що, звичайно, я пішов на зустріч. Адже вийти за ту кляту Браму й побачити, що там — якщо там щось є, — це була дуже рідкісна можливість для студента Академії. Тим більше, судячи зі слів автора записки, там, за Брамою, справді мало щось бути — принаймні паб на вулиці Кленів.

Коли наступного ранку Гессі підійшла до вікна, їй здавалося, що ноги в неї — з найм’якішого суфле, котре зараз розтечеться по килиму. Проте підвіконня стало міцною опорою. Вона приклала чоло до шибки. Цього разу квітів не було. Але шибка приємно холодила. І на цьому спасибі.

Дівчина постояла так кілька секунд, а тоді глибоко вдихнула й хитнулась у бік столу. Камера стояла там само, де вона залишила її минулого разу. Червона лампочка згасла. Як добре!

Гессі поклала руки на кришку камери, ніби вірила, що дістане від неї трохи сил.

— Я чесно обіцяю їсти більше овочів, — шепнула вона сама до себе, бо вірила, що це може бути однією з причин її раптової слабкості. Принаймні пані Моррінда завжди казала, що недостатня кількість овочів у житті юних дівчаток робить їх худенькими, блідими й мало не прозорими. Пані Моррінда виросла на півночі, де колись давно був страшний голод. Тому тепер вона сердито відмахувалась від усіх фраз про моду на худорлявих, бліденьких і мало не прозорих дівчат, бо сама вважала, що їм найперше треба добре харчуватися й народжувати здорових дітей. А мода — річ, котра минає.

Проте насправді Гессі була більш ніж певна, що в її слабкості винна камера. Адже власник сказав: якщо забагато її використовувати, то й вона забиратиме багато. А Гессі фотографувала і тітку Фресію, і приїжджих пана Мартіана та Амрі з Ітеллі, і Генріку з Морґіном, і, трішки раніше, пані Олай. Не дивно, що це все потребувало багато сил!

Дівчина схилила голову й подивилась на себе