Гессі - Наталія Ярославівна Матолінець

Гессі притиснула руки до грудей. Із дзеркала, з-під лавини темного волосся, котре завивалось на кінчиках, на неї дивився зовсім юний милий Аїден. Тільки очі в неї були інакші, темніші, ніж у нього, великі й наївні, без лукавого вогню — той весь дістався Генріці. А проте в ранкових сутінках світ довкола здавався ще сірим. І очі — байдуже, темні чи смарагдові. Однаково — Аїденові.

Гессі смикнула себе за пасмо, і воно спружинило грайливою хвилькою. Її волосся починало завиватись, лише коли трохи відростало. А до того лежало майже пряме, геть не схоже на неслухняні братові кучері.

Треба обстригти волосся. Обстригти.

АЇДен ~ День, якого не було в книзі

— Привіт, Аїде.

— І вам доброго дня. — Мене насторожила фамільярність незнайомця, тому я намагався, навпаки, триматись дещо відсторонено.

Вулицю Кленів, як і паб, знайшов без проблем. Ходив по місту, мов причмелений, і мало не чіплявся до людей із запитанням, що це за місце чи який сьогодні день. О так, там було місто. І люди. Вуличні торгівці з квітами, газетами й солодощами. Панночки з малими дітьми-горошинами. Парки, плутані вулиці, озеречко біля великого будинку з колонадою. Погуляв трохи, намагаючись не витріщатись на тутешнє життя, і врешті пішов просто до пабу. Незнайомець із листа — таємничий І. — уже чекав на мене. Пунктуальність — це добре.

— У мене є питання до тебе, Аїде, — він повторив моє ім’я. Точніше, тутешнє ім’я — часом я забував, яке воно насправді, і це мене вже лякало.

— Я вас слухаю.

— Чи не хотів би ти щось розповісти про свою сестру?

Я здивувався. Тут ніхто не знав про моїх сестер. І тим більше ними не цікавився. Чоловік цей виявляв непідробний інтерес і, здавалось, був абсолютно певен у тому, що він знає щось особливе, а я — ні. І це мені не вельми сподобалось, хоча загалом враження він справляв пристойне.

— Ні, не хотів би. — відказав я. — А що?

— Вона — така ж, як ти, — видихнув незнайомець, і в його безтурботному голосі промайнуло співчуття. — Ти знаєш, про що йдеться.

Я відчув, як усередині все холоне. Навіть не спитав, про яку він сестру. Про Гестію, звичайно ж. Тільки про Гестію. Генріка, на щастя чи на жаль, завжди була така бездоганно звичайна та правильна дівчина, що батьки не могли натішитись. А от Гесті…

— І що тепер? Вона теж захворіє на невідому хворобу і помре? Вона теж… опиниться тут?

— Власне, так мало б бути, — погодився незнайомець поважно. — Проте є одна особливість. Вона — душа богині дому. Хранителька домашнього вогнища.

— Вона — просто моя сестра. — Голос прозвучав більш погрозливо, ніж мені хотілось, але, може, це й на краще. Не дозволю нікому вплутувати мою сім’ю в незрозумілі справи.

— Аякже, сестра. — Незнайомець і далі розмірено кивав, ніби вслухався в ледь чутну мелодію. — Тоді скажу по-іншому. Це тепер вона — твоя сестра. Але колись, дуже давно — зваж на це: дуже давно, — ця душа уособлювала собою божество дому, хатнього вогнища й затишку. І твоя сестра цього не пам’ятає. Вона навіть не конче схожа на себе ту, колишню. Власне, зараз їй самій обирати, як жити. Так ліпше?

— Трохи. Дім і вогнище — це хоча б не царство мертвих, де я. — Без особливого захвату пригадав, що мені приписували Слова.

— Ох, Аїде, щоразу, коли тебе бачу, ти кажеш саме це. — Незнайомець зареготав так, наче повідомив щось дуже кумедне. І взагалі поводився, ніби ми з ним уже багато років у вихідні ходимо разом дивитись на кінні перегони, викурюємо по сигареті ввечері та обмінюємось думками щодо падіння акцій. Він заговорив знову: — Ви особливі. І твоя сестра може не вижити тут, в Академії, на відміну від усіх інших, хто не може вижити в себе вдома. Парадокс.

— Не зовсім вас розумію. — Я все ще не був певен, як оцінювати «там» і «тут», тому подумки просто прирівняв їх до зовсім різних світів, котрі ніяк не пов’язані, — врешті, щось таке нам і намагались пояснити на лекціях.

— На всіх, хто повинен прийти в Академію, очікує божевілля, якщо вони залишаться вдома.

— Це я знаю.

— Так і є. Проте Гестія — інакша. Вона може залишитись там, де тепер. Удома. Вона не повинна «помирати» чи божеволіти. І йти сюди не повинна, бо ж буде тоді відірвана від дому, свого святилища. Така ось унікальна душа богині. Чародійки. Чи просто твоєї сестри. Називай, як тобі зручніше. Імена мають силу, визначення — не завжди.

— Це ж добре. — Я відкинувся на низьку спинку крісла. Стільки всього змішалось у голові. Кілька хвилин думав, що знову побачу Гестію. І вельми скоро… Проте водночас іще більше зрадів, що цього не станеться. Що вона може жити своїм життям. Не знаю, чому, проте цьому І. я повірив без роздумів. Самому дивно.

— Так, — погодився він і витримав паузу, у котру можна було вкласти багато сенсів. Далі І. казав уже тихіше: — Ось тільки сила твоєї сестри все одно буде проявлятися. Ти вже знаєш, як це. — Я згадав обпалену стіну у своїй кімнаті та здригнувся. — Тому треба щось вдіяти. Бо світ довкола Гестії завжди буде сповнений магії, і він стане змінюватись, притягуючи до неї як незвичайні події, так і небезпеки. Думаю, це навіть уже відбувається.

Авжеж, відбувається. Я пригадав, як часто Гессі била чашки й блюдця, а тоді зі сльозами на очах пояснювала, що вони просто тріскали від її дотику. Але ніхто в це не вірив, бо ж відомо, що діти здатні вигадати багато, лише б не брати на себе вину. Проте моя сестра не така. Ох, не така.

— І що ж із цим діяти? — спитав я, щиро сподіваючись, що вихід є і він у мене просто під носом.