Крига. Частини І–ІІ - Яцек Дукай
Панна Єлена прийняла тріумф мовчки. Вона нічого не сказала, споживаючи страви. Спокійно допила трав’яний чай, витерла губи серветкою. Жодного разу вона не відвела погляду, її посмішку живило сонячне світло, промені якого падали на її обличчя, то був справжній perpetuum mobile, радість у відповідь на журбу, радість у відповідь на роздратування, радість у відповідь на байдужість, — годі було залишатися байдужим. Вона підносила й опускала мізинець у такт музики потяга, тук-тук-тук-ТУК, поки не почалося підсвідомо постукувати кісточками пальців об стільницю у контрапункт її ритмові. Вона тільки ширше посміхнулася, то було продовженням тієї самої гри, тепер це зрозумілося, — від першої скороминущої зустрічі, раніше, від короткого погляду тієї ночі, коли охранники перевіряли в коридорі документи пасажирів, — чи взагалі вона це усвідомлювала, сумнівно. Не знається правил гри, однак.
— Дякую.
Підвелося. Стюард відсунув її крісло. Відчинилося двері.
У проході вона раптом зупинилася.
— Отже, починаємо.
— Починаємо?..
— Слідство.
— Слідство, — повторилося глухо.
— Я уклала список. За винятком дітей і пасажирів, які сіли до Москви, маємо сорок п’ять підозрюваних.
— Ви уклали список.
— Це очевидно. Ми знаємо, що одна з осіб, яка подорожує люксом, убивця. Питання: хто?
— Вона ще нікого не вбила.
— A! Тим важча головоломка! Ви мусите все докладно розповісти. Доктор Тесла — це той високий старий, з яким ви розмовляли вчора після гри, чи не так? А ота блондиночка, з якою я бачила вас на вечірній зупинці?
— Ви, панно, начиталися шестикопеечных «Шерлоків Голмсів» і «Пригод поліцейських аґентів».
Панна Єлена хотіла для більшого ефекту взятися у боки, але коридорчик був занадто тісний; вона задовольнилася тим, що схрестила руки на грудях.
— А що ви, пане Бенедикте, маєте проти Шерлока Голмса?
— Поза тим, що це фальшивий детектив, який розслідує головоломки фальшивих злочинів? Нічого.
— То поділіться власним досвідом у розслідуванні правдивих…
— Тихо.
Проводник вклонився і підійшов ближче. Він запитально подивився на панну. Подалося йому знак рукою. Він нахилився, майже притиснувши губи до вуха, гарячий подих обпік вушну раковину.
— Ваша Вельможність хотіли знати про того хлопця з купейного… — він зробив паузу.
Сягнулося тремтячою рукою до пуляреса, виловилося банкноту.
— Його звуть Мефодій Карповіч Пєлка, — продекламував проводник. — Місце сім, це в четвертому вагоні другого класу.
— Де сходить?
— Оплатив місце до Іркутська.
— Їде від Москви?
— Від Буя, Ваша Вельможносте.
Глянулося на Єлену. Вона вдавала, що не підслуховує, але це їй погано вдавалося; повернувши голову в інший бік, вона, однак, схилялася до проводника, — стукотіння і галас руху потяга дуже ускладнювали підслуховування, особливо тут, біля переходу між вагонами.
— Хочете знайти вбивцю, панно? — прошепотілося польською мовою. — Може, для початку, — молодца, який учора потрощив людину на гамуз.
Вона широко розплющила очі. Проте одразу ж на її обличчя повернулася посмішка, вона міцно вхопилася за подану руку, піднесла підборіддя.
— Не бійтеся, пане Бенедикте, я вас захищу.
Проводник провадив нас.
Проте тіснява потяга ускладнювала конвенційні жести прихильности (конвенційні, тобто такі, коли людина наближається до людини, зовсім до неї не наближаючись). Засичалося від болю, і в коридорчику на другому боці їдальні Єлені довелося відпустити руку.
— З вами щось трапилося? Я не спитала, вибачте, той чоловік учора вночі також непокоївся. Вас побили?
— Ні.
— То рука…
За вагоном-рестораном проводник відчинив двері до службових приміщень. Пропустилося панну Муклянович уперед. Вона озиралася через плече.
— Я помітила за столом, що у вас дрижала рука.
— І, напевно, ви подумали, що я нервую.
— Вам боляче? Що трапилося?
— Я замерз.
— Якби ви щось собі відморозили…
— Вам, панно, ніколи не доводилося втрачати чутливість у кінцівці? Коли кров перестає циркулювати в руці, нозі, ви торкаєтеся шкіри, але не відчуваєте дотику, чуже м’ясо, і ви не маєте над ним жодної влади, це мертвий баласт, — а потім раптом повертається в нього тепло, повертається чутливість і свіжа кров. Поколює, свербить, пече, кусає, болить. Болить, чи не так? Помножте собі це на тисячу разів. Неначе хтось влив у вени гарячий квас. Крига безболісна: боляче виходити з криги.
Вона призупинилася, пильно глянула, знову її захланні очі, й голова нахилена у бік співрозмовника, як це mademoiselle Муклянович потрафить.
— Ви говорите зараз про тіло?
— А про що ж іще?
— Яка ж то студінь мала б панувати в Єкатеринбурзі, щоб так людину вразити?
— Там був лютий. І мартинівці. Ви чули про мартинівців?
— Санаторій професора Криспіна стоїть начебто просто над спаленим скитом Святого Самозаморозника.
— Ну, так. Тож ви, певно, про нього читали, а тому побачите. Мефодій Карпович носить медальйон зі святим у льоді. Йдемо, проводник чекає.
У коридорі в купейних вагонах панував значно більший рух, майже всі купе були відчинені, з них лунав відгомін розмов, відголоси квапливих приготувань їжі, дзеленчало скло, хтось співав, хтось хропів, життя точилося також у коридорі, перед умивальнею юрмилася черга, біля прочинених вікон стояли чоловіки й курили цигарки; маленька дівчинка бігла вздовж вагона, зазираючи по черзі до всіх купе, хихикаючи, мабуть, бавилася з кимось у хованки. Увійшлося до іншого світу, то був інший потяг.
Різниця у класі — тобто в маєтності — сама по собі нічого не вирішує. Зрозумілося це тільки за хвилину, переходячи вже до наступного вагона. Отож, тут їхали майже винятково росіяни. Пасажири люксу, навіть якщо від народження піддані царя, не поділяли звичаїв люду Імперії, вони успішно від народу відклеїлися. Европейский этикет, петербурзька мода, виважені розмови німецькою, французькою… дистанція і стриманість. Вони штучні — природним є натомість саме той дух спільноти, одвічна пам’ять общинных спільнот; вистачить кількох днів, щоби з супутниками витворилися так само сильні й щирі зв’язки, щоб повернутися до традиції землі.
— Мефодія? Ага, справді, мав би вже встати. Федоре Іллічу, ви бачили сьогодні малого?
— А він не вставав ще до світанку?
— А, перед Богдановичем, так, підсідали в купе поруч і страх галасували, то ми попрокидалися. Хтось зазирнув до хлопця, трохи поговорили й вийшли. На зупинці ватерклозет зачинений, вибачте на слові, прекрасна пані, то, напевно, пішли покурити.
— А хто то був, панове, не знаєте?
— Ми ще спали. Хіба що розплющить людина очі та вилає одного й другого, щоб іншим спати не перешкоджали. Ну то вони й пішли.
