Крига. Частини І–ІІ - Яцек Дукай

— Певно, хтось їм уночі горілку випив, винного немає, транссибірські домовики. Йдемо. Де у вас той список?

Вона розпростала аркуш на шибі. Яскраве сонце прошило папір і чорне чорнило, в неї був дрібний, правильний почерк, низькі літерки, округленькі, з’юрмлені в акуратних рядках.

— Ви кого відняли? Князя? Княжну? Адже ви враховували також і жінок, правда ж?

— Так.

— Можна викреслити панну Філіпов, це ота молода супутниця доктора Тесли.

— Ах так. Сорок чотири.

— А тітка Уршуля? А ви самі?

— Прошу?

— А я?

— Що?

— Чи можете ви стверджувати, що то не мене послали, щоб нашкодити докторові Теслі?

— Але ж вас теж…

— Дуже хороший спосіб втертися у довіру до доктора, чи не так?

— Ви говорили про це: Міністерство Зими послало вас до лютомовного батька, я чула.

— Міністерство? Себто котра з петербурзьких фракцій? Заморозники? Розтальники?

— Ви з мене жартуєте.

— Та Боже збав.

Вона дивилася вже з підозрою, момент порозуміння давно минувся, знову потекли слова, слова, слова.

— Ви хочете, щоб я підозрювала всіх, навіть вас, навіть себе. Так ми ніколи змовника не знайдемо.

Перейшлося до наступного вагона, притрималося двері перед панною. Десь вона забруднила білу блузку, тепер машинально терла матеріал послиненим великим пальцем. Подалося їй носовичка.

— Якби змовник саме убивав доктора на ваших очах, то ви могли би ствердити: це він. Проте в минулому, в майбутньому — стільки вбивць, скільки можливостей.

— Але ж про це й ідеться, щоб упіймати його, п е р ш н і ж він устигне вбити!

— Тобто ми повинні відстежити — що? Ймовірність?

— Дякую, — вона повернула носовичка. — Я вже поняття не маю, як із вами розмовляти. Це ж ваш клопіт, не мій. А ви все заплутуєте й заплутуєте. Один із них, — вона змахнула аркушем, — людина заморозників, і він добре знає, навіщо їде до Іркутська й що він має зробити.

— Достоту навпаки. Це сорок сім напівубивців, — постукалося нігтем по папері, — кожен із яких є і не є аґентом заморозників, планує і не планує злочин, знає і не знає, що робить.

Панна Єлена стиснула губи.

— Ви розкажете мені всі подробиці, я розпитаю обслугу, розпитаю підозрюваних, порівняю свідчення і дійду до істини, так це вирішується, побачите.

Посміхнулося у вуса.

— Навпаки. Злочинців не в и к р и в а ю т ь, їх с т в о р юю т ь. Що ви робитимете? Накопичуватимете протиріччя, поки не залишиться одна несуперечлива можливість. Так у світі тризначної логіки ви створите двозначного убивцю.

Вона розгнівалася.

— А як він вам дасть цеглиною по отому велемудрому чолі, то скількизначна ґуля на ньому виросте?

— Кгм, та-ак, це залежить від того, наскільки глибоко в Край Лютих ми заїдемо… Чи вони там усі поснули?

Закалаталося кулаком у замкнені зсередини двері вагона обслуги. Нарешті клацнув замок, і в отворі з’явилося рум’яне лицо молодого стюарда.

— Пам’ятаєте нас? Ми повертаємося до люксу.

Він вклонився, відступив убік.

Але панна Єлена одразу за порогом зупинилася, їй сяйнула раптова думка.

— Послухайте-но, людино добра, як воно є, чи будь-хто може блукати туди-сюди між першим і другим класом?

— Ну-у, ні, не може, заборонено, шановна панянко.

— Кому заборонено? Нам, чи їм?

— Ну-у, ніби всім, але якщо ви наполягаєте…

Показалося з-за плечей стюарда рухом пальців: деньги, деньги.

Панна зробила кислу міну.

— А може, просився хтось із люксу сьогодні вночі? Га?

— Уночі?

— За Єкатеринбургом.

— Я уночі спав, не питайте мене, шановні.

Панна Єлена постукувала каблучком об дерев’яну підлогу, не відриваючи погляду від стюарда. Повновидий татарин не знав, куди очі подіти, зчепив руки за спиною, згорбився, човгав ногами й щомиті полум’янів дедалі сильнішим рум’янцем. Звичайно, якби його запитав хтось інший, а не молода дама з люксу, він би все заперечував із азіатським нахабством, погляди європейців стікають тими округлими гладкими обличчями, наче гусячий жир, західний сором не зачіпає людей Сходу.

Ухопилося панну за руку, потяглося її до вагона-ресторану.

— Ну що, ну що! — пирхнула вона. — Викинув той заморозник Пєлку, то мусив якось перейти від себе у купейні, він же не Святий Дух.

— І, мабуть, пройшов, але дав взятку старшому, тож ніколи молодик не зізнається, хіба з жандармами до нього прийти й каторгою настрашити. Або слід звернутися безпосередньо до старшого й заплатити більше. А якщо й справді хтось із люксу послав Пєлку на лоно Авраамове, то можете бути певні, що безліч червонців посипалося тут зі службових кишень. Ну, що ж, якщо тітці Уршулі вистачить грошей на таке марнотратство… Ну й з чого ви смієтеся?

Хихочучи, вона ретельно згорнула свій список підозрюваних і вклала його назад у рукав.

— Ні з чого, ні з чого, містере Голмсе, ні з нічого.

Увійшлося до їдальні у вагоні-ресторані. Ті, хто сиділи навпроти входу, підняли голови й надовго прикипіли поглядами. Вони делікатно вказали іншим, почулося шепотіння, спершу, зрештою, притишене, всі тут були добре виховані; вибачлива посмішка вже виповзала на губи. Тиша виявлялася ще більш ніяковою. Фессар мав рацію: Блютфельд, не Блютфельд, плітка розійдеться, як лісова пожежа.

На щастя, Frau Ґертруди не було за столом, доктор Конєшин самотньо проводив операцію на яйцях по-віденськи. Йшлося квапливо, не озираючись на панну Муклянович.

За останнім столом сидів за їжею голомозий турок; тепер він зробив рух, ніби хотів підвестися.

— Дозвольте, пане Бенедикте…

— Але ж…

— Я про здоров’я хотів…

— Ми вже поїли, спасибі.

— Якби…

— Вибачте, не можу, не зараз.

— Ах! Понимаю, понимаю.

Панні Єлені забракло дихання; підбігши коридором, вона притулилася до перегородки.

— Ну й… ку-куди… вас несе…

— Як я вплутався у цю халепу! — пробурчав я собі під носа, дивлячись у бік ресторанних дверей. — Адже я нічого не зробив! Я нічого не хотів робити! Спокійно доїхати. А тепер кожен. Уявляє собі. Цей теж, нахабний турок. Бозна-що. Заморозники, Сибирьхожето, мартинівці, охранка, не охранка, Тесла й Пєлка, й князь Блуцький, і Зима, й, мабуть, ще чортові пілсудчики на додачу. — Пригризлося великий палець. — Ідіот, ідіот, ідіот!

— Ви мусите мені… все…

— Впакувалося. Ну ладно.

— Розказати, уфф.

— А ви, панно, теж добрі! Безпечний скандальчик у подорожі. Нас уже бачили разом. Що подумав Фессар?

— Але ж ви боїтеся людей.

Чи це страх? Ні, це не страх.

Видихнулося повітря, знизалося плечима.

— Залишимося у салончику, в відкритому — не дадуть спокою; зачинимося в купе, моєму чи вашому, — ще гірше.

— Не стогніть уже, — Єлена отямилася. — Ідемо.

Вона повела у передню частину потяга, через салон і вечірній вагон: камінна зала, оглядова зала, залізні двері — штовхала, вийшлося на платформу.