Крига. Частини І–ІІ - Яцек Дукай

— А власне, про що йшлося?

Зрівнялося крок із Теслою.

— Прошу?

— Ви зіскочили й одразу ж хотіли тікати.

— Я не міг при Стєпані. Вночі мене відвідав пан Фоґель. Чи маєте ви, докторе, на них якийсь вплив?

Це його явно засмутило. Він піднявся східцями в люкс і, завагавшись, устав, повернувшись спиною, спершись ліктем на відчинене вікно з видом на місто. Вперше він відводив погляд і ховав обличчя. Це не обов’язково віщує брехню; це може передвіщати бентежну правду.

— Я не маю наміру мати з цим нічого спільного! Вони найохочіше тримали б мене весь час у золотій клітці!

— Але ж, мабуть, уже дізналися про мої єкатеринбурзькі пригоди. Пан Фоґель сказав, що це наслідки придворних воєн між розтальниками й заморозниками. Й у мене склалося враження, що далеко не економічні міркування тут найважливіші. Ви мене слухаєте, докторе? То не наука чиста й вільна — це питання життя і смерти. Ви, докторе, мали коли-небудь справу з мартинівцями?

Це остаточно вивело його з рівноваги. Відірвавшись від вікна, зі стиснутими губами й руками, щільно вкладеними уздовж тулуба, він натягнуто вклонився.

— Вибачте, — і віддалився коридором: високий, худий силует, білий костюм, веселка тьмітла навколо білости.

Тут спогад про образ перекрив образ, і самовладна думка повернула голову до шиби, — але сонце просвітлювало шибу, до полірованих сталевих елементів вагона, — але сонце відбивалося від сталі; поквапилося увійти до купе. Щільно затягнувши заслони, зазирнулося у дзеркало.

А в дзеркалі — бліда тінь, зібрана позаду й навколо обличчя, блимала й танцювала, наче полум’я на рефлекторі гасової лампи; тінь і слабкі смуги світіні, мерехтливе поблискування на межі сприйняття. Стоялося і дивилося. Хвилину, другу, довше, знерухоміло, а вони витанцьовували, пересувалися у дзеркалі й деформувалися у тлі — аж потяг смикнувся, ударилося чолом у позолочену раму, й химера розвіялася. Оце і є гіпноз; оце і є примус.

Підстрибнулося на місці тричі, вкусилося основу великого пальця, порожньо розсміялося і полизалося холодну поверхню дзеркала, сюрпль, сюрпль, сюрпль, довгі лизкання язиком по склу. Потім сілося біля секретера, підперлося голову руками, щоб вона не гепнула з глухим стуком на стільницю. Що робити? Що робити? Негайно вигулькнула стара спокуса: замкнутися в отделении, не виходити, жодних контактів з іншими пасажирами, жодних розмов із панною Муклянович, а вже, борони Боже, з доктором Теслою чи Юналом Фессаром. Може, пан Фоґель перебільшував, думав налякати легкодуха, щоб більше їм під ногами не плутався. (Настрашив). Пєлку найімовірніше самі мартинівці викрали з Транссибу після того, як він їм брата каменюкою затовк. Отож — не виходити. Не спокушати долю. Залагодиться справу з Міністерством Зими в Іркутську, другу тисячу в кишеню — і назад. Сектанти й заморозники відчепляться, як побачать, що син має стільки само спільного з батьком, як людина з мавпою. Лишень не провокувати. Більше ніяких бешкетів. Жодних публічних натяків. Голову в пісок. Так. Бо коли уже вийдеться поміж люди, коли потрапиться поміж сором і ганьбу, то порятунку немає: вчинки сильніші, ніж їхній об’єкт, слова сильніші, ніж той, хто їх каже, сучасність сильніша, ніж минуле, — немає влади над щосекундною реакцією, кожним рухом руки й гримасою обличчя, клятою посмішкою. Боїться. Перемагає брехня моменту.

І хапається за теслектрод, і згорається у тьмічці. Адже, чи не малося наміру переконати доктора покинути неприродну хворобливу звичку? Чи не обіцялося щиро mademoiselle Філіпов з лицарським наміром? Але настала мить, і діялося — так, говорилося — так, робилося — так.

І ще б то були принаймні якісь рішення великої моральної ваги! Щоб вогонь, і битва, й шторм, і кров невинних, і бодай Лорд Джим чи інший шляхетний людський метал зі сторінок Конрада, який не гнеться, не гнеться, аж врешті тріскає — з грюкотом і відлунням, що розходиться по ближніх. Але ні. Навпаки. Маленький сором, соромчик, соромченя, одне, друге, десяте, соте, таке дрібне, що невидиме неозброєним оком, бактерії душі, перед якими немає захисту, — хіба що суворий карантин.

Аби лиш ота пригода з теслектрикою не призвела до патологічних наслідків, дурням щастить, але поки що годі в цьому потязі кроку ступити, щоб не потрапити в нову халепу. Вирівнялося дихання. Належить розважити справу холодно й без упереджень. По-перше, від цього не вмирають. (Тесла не помер. Поки що). По-друге, це минається, принаймні слабшає, проходить з часом. По-третє — по-третє, властиво, що відбувається?..

Піднеслося руку перед очима. Вона не тремтіла. Хухнулося у жменю. Не з’явився жоден тьмяний наліт. Відхилилося фіранки й поглянулося крізь інтерферограф. Жодних змін, інтерференція світла відбувається і далі.

Дійсно, відчувається аномально бадьорим, але в цьому також немає нічого незвичайного, іноді для цього вистачить келишка доброї горілки. Тесла допитувався про вплив на владу розуму. Пам’ять — чим є пам’ять, інтерпретована власне як психічний феномен: коморою духовної роботи, чи звиклим відображенням станів мозку? Дивилося на мигтіння за вікном останніх будівель Тюмені. Якщо мається рацію і не існує єдиного минулого, не може також існувати єдиної пам’яті про минуле: пам’ятається багато версій взаємно між собою суперечних, а розум намагається їх якось погодити, а звідси розмиті спогади, фальшиві меморії, білі плями, де пам’яті нашарувалися одна на одну, розмазалися, нівелювалися. Проте людина отьмічена, призвичаєна до логіки лютих, так-так, ні-ні, під арістотелівським ножем істини — чи вона не мала би пам’ятати минуле чітко й виразно, без жодних сумнівів?

А може, Тесла невигадливо виправдовував таким чином свою лиху звичку? Поглянулося на шпаргалля на секретері. Десь серед цього усього лежить зашифрований лист пілсудчиків. Знайшлося олівець і, не замислюючись, на марґінесі брошури Транссибу відтворилося з пам’яті увесь лист, одинадцять рядків по двадцять літер і ще дві, ряди безглуздих комбінацій знаків, які навіть математикові нелегко запам’ятати. Відтак вийнялося самого листа.

Розсміялося глузливо. Справді: не задумуючись, не сумніваючись, ясно й чітко! Тільки щось цілком інше, ніж у шифровці. Відкинулося геть гнилий плід пам’яті.

А чи є взагалі сенс ламати собі над цим листом голову? Вони могли заздалегідь домовитися, що конкретна літера або послідовність літер означує конкретне слово, фразу — тоді їх ніколи не вдасться розгадати.

Мгм, тільки чи одержувач такого листа носитиме роками зі собою книжку кодів, на засланні, в глушині, серед сибірських морозів, на вирубці тайги і в шахтах, у мандрівних ротах, під наглядом стражників і поміж міністерських шпигунів, — це неможливо, вони домовилися якось інакше.

А отже, цей шифр засновано лише на тому, що залягло в пам’яті одержувача листа. Не можна навіть мати певності, чи адресат зуміє знайти олівець