Крига. Частини І–ІІ - Яцек Дукай

— Але про що? — спиталося різко.

Турок скривився, сухожилля на обличчі напнулися під шкірою, як від великого зусилля, він перемістив цигару в устах, потер потилицю.

— Вони можуть балакати про привидів й іншу мару, але я в цьому ділі сиджу вже багато років, живу в Місті Криги, бачив Черное Сиянье і блиск Собору Христа Спасителя, ви мали при собі тунґетит, чистий або студінь вуглецю, тільки хто ж возить дрова до лісу, хто? — Він розпалився, жестикулюючи цигарою і ціпком з дедалі більшим запалом, йому вже не було нудно, ой ні, тепер говорила зовсім інша людина: — Й навіщо ці таємниці, фальшиве прізвище, а князь Блуцький-Осєй чомусь їде до японців, він відомий розтальник, а якщо він вам такі публічні афронти чинить, то це означає, що ви напевно симпатизуєте заморозникам, щоб не дратувати Сибирьхожета, бо вони перші злякаються, ну але це оказія, гріх не скористатися, уфф, ну й куди ви так квапитеся, що…

Крик прошив єкатеринбурзький мороз — урване хрипіння вмирущого — крик і хрипіння; людина вмирає посеред сніжної ночі.

Поглянулося поміж будинків. Там рух у тіні — людська постать — низько — чорна форма підноситься й опадає. Зробилося крок уперед. На мить виринуло в сніжній яскравості обличчя темноокого молодика — «Спаси і сохрани!» — з широко розкритим ротом і смугою бруду на щоці, дуже бліде. А піднімалася й падала його рука з каменем у жмені, яким він трощив череп чоловікові, розпростертому на землі.

Пролунав пронизливий свист. Затріщала деревина. Повернулося. Юнал Таїб Фессар, натягнутий, мов тятива лука, із зубами, зціпленими на цигарі, й у шубі нарозхрист, замахнувся важким ціпком, тримаючи його обіруч над головою. Як влучить, поламає кості. Мороз луснув знову від пострілу з ґвинтівки: перший із робітників упав посеред вулиці обличчям у кригу. Інший ухилився від туркового ціпка. У них були ножі. Пролунав наступний постріл. Крутилося на місці, як паяц на патичку, завжди спізнюючись на один оборот. Людорізи, спотикаючись, тікали в темряву провулка; останній озирнувся зі страхом і люттю — назад, на ворота будинку на протилежному боці вулиці.

Ноги відірвалися від землі, побіглося до тих воріт. Чоловік у жовтому пальті кинувся навтьоки.

Вулиця була широкою, порожньою, сніг тихо опадав на сніг, біглося крізь укрите в темряві чуже місто, двері позамикані, віконниці затріснуті, ані живої душі, один ліхтар на перехресті, перехрестя теж порожнє, тільки шелест вітру, тріск мерзлоти під черевиками й хрипке дихання, доганялося чоловіка в жовтому пальті.

Вулиця була прямою, як стріла, але розташованою на пагорбах, вона безперервно хвилювалася, угору, вниз, він з’являвся і зникав за верхом пагорба, боялося, що він зверне тоді кудись убік, сховається у тіні, — але ні, він мчав уперед, навіть рідко озираючись назад, він мав конкретну мету, а не біг наосліп.

Зрозумілося це, коли температура повітря упала настільки, що хрипке дихання перетворилося на задушливий кашель, і мороз вкрутився у горлянку, як ґвинтова бурулька, — а чоловік у жовтому пальті біг далі, просто в обійми Криги.

Уздовж надрічного бульвару світилося кілька ліхтарів, із глибини поперечної вулиці здіймалося жовте світіння; блиск льоду пробивався крізь падаючий сніг і сутінки літньо-зимового світанку. Лютий промерзав понад бульваром від будинку до будинку, в трикроку чорних кінцівок обмерзлости, завислий на рівні третього поверху. Там росли з бруківки сніжні шпилі й дрижало повітря, катоване неземною студінню. Дивовижні прозорі бурульки звисали під ґляцієм, наче кришталева борода, перевернуте поле скляної пшениці.

Чоловік у жовтому пальті біг просто на цей лід. Зараз він перетне межу стерпного для людини морозу, це смерть навіть для зимовика — вже чудово розумілося — мартинівець, який не дав собі раду із завданням, — його єдине спасіння — зараз, негайно — втече.

Вихопилося з-під пальта Ґросмайстра, розкрутилося сувої лискучого полотна й оксамиту, шматин і церат, піднялося пістолет на рівень очей. Роздвоєне жало скорпіона зрівнялося з рогом ящірки. Стислося крижані зміїні кільця; рука не дрижала, було занадто холодно, вона замерзла з пальцем на хвості змії.

Жовте пальто — ріг рептилії — жало — зіниця. Чи слід затримати дихання? Чи заплющити друге око? Чи віддача не розтрощить зап’ясток? Куди стріляти — в ногу, в руку, щоб зупинити його. Потяглося за хвіст змії.

Гросмайстер вибухнув морозом. Усю праву руку, крізь рукавичку, від кінчиків пальців до плеча, уразило студінню. Зойкнулося. Студінь, вогонь, немає жодної різниці — однаковий біль, протилежний вектор. Уклалося праву руку в піч студені. Чорний післяобраз усе ще пульсував під повіками, образ спалаху тьмітла, коли прогримів револьвер, і тунґетитова куля влучила в землю, у лід поруч із ногою втікаючого мартинівця. Схибилося, звичайно. Крик згас у замороженому горлі, зігнулося навпіл, кашляючи. Ґросмайстер не випав із рук, бо примерз до рукавички, а та примерзла до шкіри. Не чулося правої руки, вона висіла збоку, мов шматок деревини, важкий протез.

Тепер кричав чоловік у жовтому пальті. Піднялося голову. Тунґетитовий заряд вибухнув, наче шрапнель Криги, накривши хвилями чорної студені все в радіусі кількох метрів. Із вибитого в землі отвору стирчали довгі язики брудної мерзлоти, немов гігантські пелюстки бритви-тюльпана. Підхоплений з вулиці свіжий сніг, уламки каменю, болото, глина й жорства — все замерзло за якусь частку секунди, утворюючи в повітрі складну скульптуру, експресивний твір мистецтва, підвішений над чашею тюльпана на геометрично прямих струнах бурульок; їх немовби витіснило в небо зсередини раптово розкритої квітки. Довкола ще мерехтів крижаний пил і поволі опадали згустки студіні.

Чоловік у жовтому пальті опинився на межі ураженої території, крига його не поглинула. Вона прихопила йому ноги до колін, прохромила довгою бурулькою стегно, причавила плечі спірально завернутим клаптем обмерзлини, відірвала руку й укрила обличчя чорною памороззю, — але не поглинула. Чоловік верещав. Від жовтого пальта залишилося шмаття.

Дихалося у соболиний комір, щоб мороз не вливався безпосередньо до легень; уже поволі, поступово, один подих на одну думку. Він верещав, тобто міг говорити. Притискаючи до боку нерухому руку, підійшлося до обмороженого.

Він рухав головою, паморозь клаптями сходила йому з шиї; він шарпнувся на крижаній палі, і йому іній тріснув на повіках — мартинівець розплющив очі. Подивився.

— Пустите! — застогнав він.

— Скажете, й відпущу вас.

Він похитав головою.

— Зі студені в студінь людина народжується, у студінь відходить, студений наш Бог, зі студені в студінь…

Підійшлося ближче. Вибух ударив його ззаду і справа, мартинівець висів на тій кривій бурульці, мов