Замирення - Джефф Вандермеєр
Проте Вітбі раптом замикає рота на замок, змінює тему розмови. Різко.
Дедалі менша твоя одержимість тим мобільним телефоном, залишеним технікам в апаратному відділі — тим, у кого є відповідний дозвіл на роботу з секретними речами. Але техніки не можуть примусити його працювати, він збив їх із пантелику, може, навіть рознервував. У ньому нічого не вказує на несправність. Він має працювати, а просто не працює і край. Треба з’ясувати, чиїм він був. А це просто не виходить.
— Наче зроблений не з тих деталей, з яких телефони роблять. Але з вигляду точнісінько як звичайний телефон. Дуже старий, щоправда.
Громіздкий телефон-ветеран, подряпаний, пошкрябаний і зношений. Схожий на те, що ти іноді відчуваєш.
Ти пропонуєш його Лоурі, коли черговий раз дзвониш йому, — наче своєрідно жертвуєш пішака. Віддай Лоурі ексклюзив — хай пововтузиться з ним, як собака з новою кісткою, бо стара набридла, тож може й відпочити. Але він не хоче цього маслака — наполягає, щоб ти лишила собі.
Чи ту рослину поцупив якийсь учасник експедиції? А чи просто вивіз її, без жодного наміру? Чи, може, вона лишилася з нещодавньої експедиції, коли хтось вирішив, що ця старовина не порушить одвічного сну Нуль-зони? У циклах до втручання Лоурі ваші керівництво й технології були примітивні та неперевірені.
У пам’яті виринули найдавніші світлини та відеоролики Лоурі й інших у костюмах для глибоководного дайвингу, — вбраних так, щоб перетнути межу, аж доки вони зрозуміли, що це не є нагальною потребою. Лоурі, повернувшись, дезорієнтований, белькоче, затинаючись, на відеомагнітофоні, слова, яких пізніше зрікся: нібито ніхто й ніколи не повернеться з тієї експедиції з-за межі, — нічого, бо вони очікують на привидів або на тих, хто давно вмер; Нуль-зона — це цвинтар, меморіал, надгробний камінь.
— Що змусило Нуль-зону виплюнути це назад? — питаєш ти у Ґрейс, ніжачись на даху Південного Округу.
— Що змусило саме Вітбі це знайти?
— Хороше запитання. — Подаруночок від Мертвого Вітбі.
— Чому воно дозволило знайти себе?
Це звучить як пряме запитання, в лоб, і є дні, коли ти хочеш розповісти Ґрейс… усе. Але більшість днів ти хочеш захистити її від інформації, яка ніяк не вплине на її роботу, на її життя. Якимось чином Мертвий Вітбі та примара Сола означають те ж саме, що й зізнатись їй: твоє ім’я насправді не твоє. Що всі ті незначні факти про тебе — брехня.
Урешті проривається дзвінок, якого ти боїшся: Лоурі, з певною метою. Доки ти вдивляєшся у звинувачувальне фото на стіні: ти серед скель, кричиш або до зйомки, або після: «Я чудовисько! Я чудовисько!»
— Виряджається нова, одинадцята експедиція.
— Вже.
— Три місяці. Ми майже там.
Ти хочеш сказати, але так і не кажеш: «Настав час зупинити втручання — більш не роз’ятрювати». Бавляться дурницями. Усіма шляхами Лоурі намагається контролювати те, що насправді неможливо уконтролювати.
— Занадто швидко, — кажеш ти. Аж занадто швидко. Нічого не змінилося, окрім твого втручання і того, що ти перетнула межу та повернулася звідти з двома об’єктами, яких не можеш пояснити.
— Може, пора вже перестати бути клятими боягузами? — каже Лоурі. — Три місяці. Будь готова, Синтіє. — Він з гуркотом шпурляє слухавку, і ти уявляєш, що він шпурляє її не на корпус, а насправді на відполірований людський череп.
Вони імплантують у мозок психолога — який виявиться останнім, одинадцятим — те, що Лоурі називає «перлиною спостереження та відгуку». Деякі крихітні цяточки срібного яйця, яким є Центр, проходять спочатку крізь деформувальні лещата Лоурі. Через ці цяточки людина перестає бути сама собою, і ти приймаєш це та продовжуєш свою роботу, затято працюючи з тим, що для тебе важливо.
Дванадцятьма місяцями пізніше повертається остання одинадцята експедиція, всі поводяться майже як зомбі, з пам’яттю, затуманеною ще більше, аніж у того вічно п’яного ветерана в кімнаті відпочинку «Зоряних стежок». За вісімнадцять місяців вони всі вмирають від раку, й Лоурі знову телефонує, кажучи про «наступну одинадцяту» і «вдосконалення нашого процесу», а ти розумієш: доведеться щось змінити. Знову. І, безсила приставити цівку рушниці до голови Лоурі та натиснути на гачок, ти мусиш вишукувати способи вплинути на склад експедицій, їхнє розміщення і на безліч інших дрібніших чинників. Ніхто з них не може змінити ситуацію, але ти повинна спробувати. Тому що ти ніколи більше не хочеш побачити ці розгублені, порожні обличчя, ніколи більше не хочеш побачити людей, в яких украли щось таке важливе, що й словами годі виразити.
Після повернення останньої одинадцятої експедиції моральний стан Південного Округу погіршується, і потім, так нестримно, усі переходять до нового стану, який важко визначити. Отупіння? Відчуття: пережито стільки криз, що емоції доведеться тримати при собі в запасі, щоб не вичерпалися.
З розшифровок: «Був прекрасний день». «Експедиція відбулася без пригод». «У нас не було жодних проблем під час виконання місії».
Якою ж була та місія, на їхню думку? Але вони так і не відповіли на це запитання. Ґрейс говорила про них благоговійно, майже десь так, якби вони стали святими. Там, у науковому відділі, Чіні довго лишався принишклим і пригніченим, ніби кольоровий телевізор, по якому він коментував, перетворився на чорно-білу модель з єдиним каналом, на якому нечіткі пікселі нагадують ворсинки. Ефемерний, етерний Пітмен дзвонив із Центру з розпливчастим співчуттям і певною прихованою байдужістю в тоні, що підказувало: експедицію спрямували хибно.
Але ти була тією, що бачила того хробака в корупції Лоурі — те, що він зробив, та угода, яку ви уклали, сприяло тому, що він став таким авторитарним і керує всім. А насправді угода не варта того.
Навіть гірше — регулярно навідується Джекі Сіверенс, зачастила після того, як, буцімто, Центр чимось стурбувався, і от вона нарізує кола у твоєму офісі, жестикулюючи під час розмови, а не просто спокійно сидить. Але краще тобі мати справу з цим утіленим емісаром Центру, аніж просто з Лоурі.
— Вона моя наглядачка, начебто мене умовно звільнили до строку, — кажеш ти Ґрейс.
— Тоді хто такий Лоурі?
— Лоурі — напарник наглядачки? Бос?
