Замирення - Джефф Вандермеєр
— Як по правді, то в нас є те, чого ні в кого іншого нема, — сказала Ґрейс.
— Що? — спитала Жар-птаха скептичним, недовірливим тоном.
— Ти, — сказала Ґрейс. — Єдина фотокопія останнього плану директорки.
14. ДИРЕКТОРКА
Коли ти нарешті повертаєшся до Південного Округу, ти знаходиш подарунок, який чекає на тебе: чорно-біла фотографія у рамці, світлина доглядача маяка і маленької дівчинки, що бавиться — скаче по скелях: голова опущена, каптур куртки маскує обличчя. Кров бурхає тобі в голову, ти мало не зомліла, коли побачила це фото, якого — була певна — уже не існує.
«Це для твого офісу, — свідчить приписка. — Можеш почепити там, на стіні. Насправді ти повинна почепити його на стіну. Щоб нагадувало про те, як далеко ти зайшла. За роки твоєї служби та за твою вірність. Люблю й цілую, Джиммі Бой».
Ось коли ти усвідомлюєш, що з Лоурі сталося щось набагато колосальніше, ніж тобі колись здавалося. Те, що він створює дедалі більше грандіозних дисфункцій, аби перевірити, чи витримає система, аж доки він зрештою й заганяє себе. Здається, рік у рік він здійснює свої таємні спроби не тому, що вони таємні, а й задля тих моментів танталових мук, коли його рукою чи волею фатуму, дещо з них майже прояснюється.
Але звідки ж узялася ця фотографія?
— Витягни все, що у нас є на Джекі Сіверенс, — кажеш ти Ґрейс. — Витягни кожну особову справу, де згадується Джек Сіверенс. І син — Джон Родріґес. Навіть якщо це займе рік. Шукатимемо все, що пов’язує Сіверенсів — будь-яких Сіверенсів — із Лоурі.
Ти відчуваєш якусь нечестиву спілку, диявольську змову й організацію. Невиразне уявлення, натяк на зраду. Щось, зацементоване між камінням.
Тим часом у тебе є рослина і мобільний телефон, дуже застарілої моделі, щоб мати з цим справу — мати справу з усім, знайденим у твоїй подорожі. Окрім також нового відчуття — відчуття окремішності, віддаленості, що ти відрізана скиба од штату працівників.
Коли тепер ти бачиш Вітбі у коридорі, то іноді перехоплюєш його погляд і киваєш головою, відчуваючи спільну таємницю. Іншим разом ти маєш дивитися десь геть звідси, дивитися на той потертий зелений килим, яким усе вкрито. Робиш у кафетерії якийсь чемний коментар, намагаючись зануритися в наради, коли готують іншу експедицію. Намагаєшся удавати, ніби все нормально. Чи не зламався Вітбі? Іноді, як і раніше, він випромінює усмішку. Як і раніше, упевнена постава, дотепи Вітбі, які знову вибухають, але ненадовго, а потім у нього в очах блимає світло, і знову повертається пітьма.
Ти нічого більш не можеш сказати Вітбі, окрім «Мені шкода», але навіть це тобі годі вимовити. Ти не можеш змінити ті моменти, які змінили його, окрім як у своїй пам’яті, й навіть у пам’яті ці спроби лише затьмарюються тим, що чатує внизу, і вдирається те, що тебе налякало: ти так і покинула Сола на східцях тунелю. Потім кажеш собі, що Сол не був справжнім, не міг бути справжнім, тому ти насправді його й не кидала. «Не забудь мене», — сказав він так давно, і ти ніколи його не забудеш, але тобі доведеться залишити його в минулому. Цю примару. Цю галюцинацію, яку ти, сидячи у «Зоряних стежках» Чіппера, або ведучи дебати про політику з Ґрейс, сидячи на даху Південного Округу, як і раніше, намагаєшся раціонально пояснити собі: це зовсім не галюцинація.
Це почасти тому, що ти повернулася з рослиною. Певний час, якщо одержимо вдивлятися в кожний темно-зелений листочок, спостерігаючи його згори, то це листя утворювало своєрідне віялоподібне коло, але якщо глянути збоку, цей ефект геть зникав. Зосереджена на рослині, ти можеш на якийсь час забути про Лоурі, чекаючи там, за дверима, тимчасово. Можливо, Сол не має значення. Можливо, ти зможеш урятувати ще щось від… нічого.
Ця рослина не загине.
Жоден паразит не зачепить цієї рослини.
Ця рослина не загине.
Жодні екстремальні температури не вплинуть на неї. Заморозь її, то вона відтане. Спали — воскресне з попелу.
Ця рослина не загине.
І неважливо, які спроби, і байдуже, які експерименти здійснюєш над нею в стерильному, сліпучо-білому просторі складу… Це не означає, що ти наказала її знищити, але сам хід досліджень показав, що ця рослина просто відмовляється вмирати. Покраяти? Ти можеш посікти її на п’ять десятків крихітних шматочків, покласти їх до чашки з мензуркою, насипати їх як приправу для стейку… і, теоретично, ця рослина проросте у тебе всередині, аж поки врешті-решт вирветься на волю, прагнучи сонячного світла.
Отже, поступившись, ти дозволяєш надіслати ці зразки до Центру, щоб тамтешні фахівці розгадали таємницю цієї простої, звичайнісінької рослини, зовні схожої на будь-які багаторічні рослини помірної кліматичної зони. Ці зразки також зберігаються у секретному штабі Лоурі, можливо, і біля кліток в експериментальних бункерах, хоча ніхто жодним відкриттям не поділиться з тобою. Усе це в розпалі несамовитого краяння та нарізання інших зразків і екземплярів на складі, щоб переконатися: немає ніякого ефекту доміно, тобто нічого не випущено. Ні, нічого не випущено.
— Не думаю, що ми бачимо рослину, — каже Вітбі на одних зборах колективу, випробовуючи, ризикуючи своїми новими взаєминами з науковим відділом, який оберігає його, наче священний прихисток.
— Тоді чому ми бачимо рослину, Вітбі? — питається Чіні, приборкуючи роздратування, яке поглинає його до кінчиків нігтів. — Чому ми бачимо рослину, що й з вигляду ніби рослина, і насправді є рослиною. Робить свої справи, як належить рослині: здійснює фотосинтез, п’є воду корінцями. Чому? Це ж не складне запитання, чи не так? Чи складне? Може, це складне запитання, не знаю, але воно поза гранню мого розуміння. Але ж це проблема, правда? Треба підтвердити, що речі, на нашу думку, є тим, чим вони є, а не чимсь цілком іншим. Просто подумай про всі ті довбані штуки, які нам доведеться переосмислити, якщо ти маєш рацію, Вітбі… починаючи з тебе! — Чіні аж покрився пухирями на виду, багряніючи, дивлячись на Вітбі, мов той зосереджував у собі всі лиха, усі напасті, які переслідували Чіні від дня його народження. — Тому що, — вів далі Чіні, понижуючи голос, — якщо це принципове питання: чи не слід нам перекласифікувати справжні принципові питання?
Пізніше
