Замирення - Джефф Вандермеєр

Привіт, Джоне, — озвалася у нього в голові якась версія Лоурі. — Сюрпризик.

Іди ти під три чорти.

Серйозно, Джоне? А я гадав, ти в курсі гри, в яку ми граємося. Гра, в яку ми завжди гралися.

Його обважнілі легені стискалися від задухи, доки Ґрейс оглядала його, перев’язувала йому лікоть, а тоді сказала:

— Ти пошкодив собі кілька ребер, і стегно забив, але, схоже, рухатимешся.

— Біологиня… вона справді пішла?

Цей левіафан, який захопив теруар цього місця і зробив своєю власністю. Щомиті, з плином часу, він знаходив дедалі менше сенсу в цьому «Євангелії від Вітбі». Таке уривчасте серцебиття. Така неспроможність зосередитися на цих трьох сторінках, аби вихоплювати звідти уривки, таких замащених аркушиках, що доводиться витлумачувати слова або розгладжувати зім’яті кути, і прийняти це легше, аніж те, що сонце не має світити у вишині, що небо може розлізтися на лушпайки, явивши такі «красоти» небесного склепіння, про які людство, мабуть, і не снило; цей гнітючий тягар, де у самісінькій серцевині заліг звір, який боронить серце від того, чого й не передбачалося.

— Вона зникла вже певний час тому, — сказала Ґрейс. — Тебе тут теж певний час не було, довгенько.

Вона стояла біля вікна з видом на море, поряд із Жар-птахою. Жар-птаха відвернулася від Керманича, задивившись у ніч. Чи вона складала мапу пересувань свого оригіналу? Чи була та неохопна форма наразі у відкритій воді, шукаючи глибочіні та відстані? Або вона покинула море задля ще незнаніших та дивніших і ще віддаленіших країв? Він не хотів знати.

Коли Жар-птаха нарешті обернулася, тіні, які залягли у неї на обличчі, підкреслили подив, згасання усмішки та широко розплющені від цікавості очі.

— Чим воно поділилося з тобою? — спитав Керманич. — І що забрало? — Питання прозвучало єхидніш та дошкульніш, ніж він хотів, але ж він ще не оговтався від шоку, до певною мірою це знаючи. Він хотів, щоб цей досвід був спільним.

— Нічим. І не забрало нічого.

На чиєму ж ти боці? — спитав Лоурі.

— На чиєму ж ти боці? — спитав він.

— Годі! — сказала Ґрейс. — Годі! Просто заткни пельку к чортовій матері. Це не допоможе.

Але він не міг заткнути пельку.

— Не дивно, що ти дійшла до краю, — мовив він. — Не дивно, що ти нам не казала.

— Біологиня знищила конвой, — сказала Жар-птаха.

— Так, вона це зробила, — зізналася Ґрейс. — Але я намагалася поводитися тихо, щоб не спровокувати її. Я знаю, коли треба триматися чимдалі від маяка чи берега. Знаю, коли треба заховатися в лісі. Іноді у повітрі з’являється якесь провіщення. Іноді вона наближається до узбережжя, де знайшла пугача, потім раптом біжить у глиб острова, а тоді повертається сюди. Ніби пам’ятає. Здебільшого я можу її уникнути. Здебільшого її тут і немає.

— Пам’ятає що? Це місце?

— Не знаю, що вона пам’ятає, а чого не пам’ятає, — відповіла Ґрейс. — Просто знаю, що її привабила ваша присутність, зацікавила її.

Не присутність Керманича — він це знав. Присутність Жар-птахи. Біологиня притягувалася до неї так само, як та — до неї.

— Ми могли б учинити так само, як біологиня, — сказав Керманич. — Лишитися тут. Зачекати на це створіння. Зачекати на неї. Просто здатися. — Під’юджував їх.

Але саме Жар-птаха відповіла:

— Вона заслужила право обрати свою долю. Вона заслужила це право.

— Ми — не вона, — сказала Ґрейс. — Я не хочу перетворитися на неї або на щось подібне.

— Хіба не це ти зараз робиш? Вичікуючи?

Бажаючи побачити, як добре Ґрейс пристосувалася до життя на острові поряд із чудовиськом.

— Не зовсім. Але що ти хочеш, аби я зробила? Скажи мені, що я маю зробити, і я так учиню! — Це вже вона кричала. — Гадаєш, я хочу тут скніти, померти тут? Гадаєш, мені це подобається? — Майнула думка, що Ґрейс користується списком, що залишила біологиня: переліком засобів, які викликають біль… що її хвороблива худорба, виснажене обличчя зумовлені не тільки присутністю чудовиська.

— Тобі потрібен вихід, — сказала Жар-птаха.

— Дірка у морі, якої там нема?

— Ні. Інший вихід.

Керманич підвівся, стогнучи. Бік у нього наче вогнем палав.

— Ти певна, що ребра просто пошкоджені?

— Не можу бути певна без рентгену.

Ще одна неможлива річ. Ще одна мить, яка наближає його кінець. Мур, який змінюється від дотику його руки, від дотику біологині, у нього в голові. Годі вже цього. Годі.

Він узявся до Вітбіних сторінок, почав читати їх при свічках, навіть обриваючи кутики аркушів. Поволі.

Ми маємо довіряти нашим думкам, коли спимо. Ми маємо довіряти своїм передчуттям. Ми маємо досліджувати всі ті речі, які вважаємо ірраціональними просто тому, що не розуміємо їх. Іншими словами, ми маємо перестати довіряти раціональному, логічному, тверезому глузду й спробувати досягти чогось вищого, чогось вартіснішого. Блиск і дурисвітство водночас. Бінарна опозиція, загнана до пастки своєю однобічністю у пошуках рішень.

— Що? — спитав він. Він відчував, як ті дві жінки дивляться на нього.

Жар-птаха сказала:

— Тобі треба відпочити.

— Те, що я запропоную, ви нізащо не схвалите, — промовив він. Деручи цілу сторінку на клаптики. І випускаючи ті клаптики з пальців: хай падають на підлогу. Було так добре подерти хоч щось.

— Скажи це. — Кидаючи йому виклик.

Павза, доки він готувався. Прояснивши суперечливі голоси у себе в голові.

— Те, що ти називаєш Збирачем… треба нам випробувати. Нам слід повернутися до вежі та знайти якийсь спосіб це нейтралізувати.

Жар-птаха:

— А ти звертав увагу? Ти дослуховувався?

— Або залишаємося тут.

— Залишитися тут — не спрацює, — визнала Ґрейс. — Або біологиня нас пожере, або Нуль-зона.

— Тут стільки відкритого вразливого простору між вежею і цією територію, — сказала Жар-птаха.

— Тут стільки всього між «тут» і «там».

— Керманичу, — промовила Жар-птаха, а він не хотів дивитися на неї, не хотів бачити ці очі, які тепер нагадували йому про ту істоту, на яку перетворилася біологиня. — Керманичу, ніколи нічого не стане на свої місця. Ніколи не стане на свої колишні місця. Це нелегальне самогубство. — Не висловила тільки своєї думки про те, що це стане метою самогубства для них обох. Хтозна, чим це стане для неї?

— Але ж директорка гадала, ти зможеш змінити його напрям, — сказав він. — Що ти зможеш, якщо напружишся. — Якийсь натяк на надію. Дитяча примха супроти диктату реальності. Як побачиш зірку, що падає, замов бажання. Він думав про світло на дні вежі, про те, чого не знав, доки не потрапив до Нуль-зони. Думав про те, що захворів, а це ще й гірше розхворівся, і міркував над тим, що це означає. Принаймні, хоч тепер усі