Ресторан на краю Всесвіту - Дуглас Адамс
– Ну, не знаю, – зам’явся перукар. – Вони мені тільки й дали, що кілька патичків...
– І що ж ви з ними робили?
Перукар знервовано понишпорив за пазухою, видобув з тренувального костюма і передав Фордові плоди своєї праці.
Форд підняв їх над головою, щоб побачили усі присутні.
– Щипцідлязавивки, – сказав він.
Натовп зааплодував.
– Не біда, – сказав Форд, – Рим не одразу спалили.
Натовп не мав найменшої уяви, про що він говорить, але присутнім все одно сподобалося. Вони зааплодували.
– Ви, як я погляну, абсолютно наївна людина, – сказала дівчина. – Якби ви так само, як я, усе життя займалися маркетингом, то вам було б відомо, що перш ніж створити будь-який новий товар, необхідно провести ретельне дослідження. Ми повинні дізнатися, чого люди сподіваються від вогню, як вони ставляться до нього, які асоціації він викликає у них.
Натовп прислухався, затамувавши подих. Від Форда очікували чогось незвичного.
– Запхайте собі це дослідження туди, де сонце не світить, – сказав він.
– От, от. І про це ми повинні дізнатися теж, – наполягала на своєму дівчина. – Необхідно передбачити усі способи його застосування.
– Та невже? – звернувся Форд до натовпу.
– Так! – закричало кілька голосів.
– Ні! – радісно озвалися інші.
Їм було все одно, але вони отримували задоволення від вистави.
– А колесо, – пригадав капітан, – як там з тим колесом, рибко? Як на мене, це дуже цікавий проект.
– Авжеж, – відповіла фахівець з маркетингу, – але у нас виникли деякі труднощі.
– Труднощі – скрикнув Форд. – Труднощі? Ви кажете, труднощі? Це ж найпростіший пристрій у цілому Всесвіті!
Дівчина зміряла його презирливим поглядом.
– Гаразд, містере всезнайко, – сказала вона, – якщо ви такий розумаха, то чи не скажете ви нам, у який колір його пофарбувати?
Натовп заревів, засвистів, застогнав. “Один нуль на користь наших”, – подумали у юрбі. Форд стенув плечима і знову сів.
– О Боже, – простогнав він, – невже ви ще нічого не зробили?
Наче у відповідь на його запитання почувся несподіваний галас на краю галявини. Натовп не вірив своїм очам: стільки розваг за один раз! На середину стройовим кроком вийшов гурт людей числом близько дюжини, одягнених у залишки уніформ Голгафрінчанського третього полку. Половина з них ще мали при собі пістолети системи “Тут тобі й смерть”, а решта озброїлися списами. Ті зачіпалися один за один під час ходьби. Усі вони засмагли, стали стрункими і надзвичайно потомилися та забрьохалися. Колона зупинилася і прибулі виструнчилися.
– Капітане! – гукнув Номер Другий – бо він був командиром загону. – Дозвольте доповісти, сер!
– Так, Номере Другий, радий вас бачити і все таке. Знайшли гарячі джерела? – запитав капітан з безнадією в голосі.
– Ні, сер!
– Так я й думав.
Номер Другий пробрався через натовп і відсалютував перед ванною.
– Ми відкрили ще один континент!
– Коли ж ви встигли?
– Він лежить за морем... – сказав Номер Другий і багатозначно примружив очі, – на схід від нас!
– Он як.
Номер Другий повернувся обличчям до юрби. Він підняв над головою зброю. Натовп захвилювався: зараз станеться щось цікаве.
– Ми оголосили цьому континентові війну!
Дикі і безтямні вигуки почулися з усіх сторін узлісся – це перевершило усі сподівання.
– Хвилиночку, – намагався перекричати усіх Форд Префект. – Зачекайте хвилину!
Він скочив на ноги і попрохав тиші. За якийсь час він домігся її, або принаймні того, що можна було назвати тишею за таких обставин. А обставини були такими: дудар став тут же компонувати національний гімн.
– А що, нам без цього свистуна не обійтися ніяк? – обурився Форд.
– Авжеж, – сказав капітан, – ми надали йому стипендію.
Форд було уже вирішив подискутувати на цю тему, але зважив, що так можна збожеволіти. Натомість він підібрав із землі замашний камінь і шпурнув його у дударя. Потім повернувся до Номера Другого.
– Отож війна?
– Так! – Номер Другий презирливо зміряв поглядом Форда.
– Із сусіднім континентом?
– Так! Тотальна війна! Щоб покінчити з усіма війнами раз і назавжди!
– Але ж там ще навіть жодної живої душі немає!
“Ти ба, цікаво завернув”, – подумали у натовпі.
Номер Другий залишався незворушним. Цьому допомагали його очі, які нагадували пару комарів, що наче навмисне зависли на висоті трьох дюймів над його носом і не зважали ні на що, – ні на помахи рук, ні на ляпачку, ні на скручену трубочкою замашну газету.
– Я знаю, – сказав він, – але одного чудового дня там хтось з’явиться! Тому ми висунули необмежений у часі ультиматум.
– Що?
– І підірвали кілька військових укріплень.
Капітан перехилився з ванни.
– Про які військові укріплення ви говорите, Номере Другий? – здивувався він.
Якусь мить той вагався, що відповісти.
– Так, сер, потенційні військові укріплення. Ну... дерева.
Його нерішучість одразу ж минулася – його очі горіли, наче метали блискавки в присутніх.
– Крім того, – ревнув він, – ми допитали газель!
Він хвацько ляснув долонею по пістолету “ Тут тобі й смерть”, що висів у нього збоку на ремені, і гордо відійшов під несамовиті вигуки присутніх – глядачі були в екстазі. Не ступив він і кількох кроків, як його підхопили і понесли над натовпом у своєрідному колі пошани навколо скелі.
Форд сидів і від нічого робити перебирав камінці.
– Ну, а що ви ще встигли зробити? – поцікавився він, коли вщух гамір привітань.
– Ми дали поштовх розвиткові культури, – сказало дівча, фахівець з маркетингу.
– Та невже? – здивувався Форд.
– Так. Один з наших кінорежисерів уже знімає захоплюючий фільм про печерних людей.
– Вони не печерні люди.
– На вигляд вони зовсім як печерні