Ресторан на краю Всесвіту - Дуглас Адамс

Мандрівка на північ привела їх у гористу, до запаморочення красиву і захоплюючу місцевість. Картина вкритих снігом вершин з гострими виступами скель, які тягнулися аж до небокраю, заполонила їхні почуття. Їх став пробирати холод.

Вони позагорталися у шкури та хутра тварин, що їх Форд Префект зловив способом, якого колись навчили двоє колишніх монахів з Праліту, власників левітаційного санаторію на Гуніанських пагорбах.

У Галактиці цих колишніх монахів з Праліту аж кишить і усі вони непогано заробляють, оскільки прийоми контролю над свідомістю, яких навчають у цьому релігійному ордені у якості благочестивої науки, і справді дивовижні.

І особливо багато монахів покидають орден одразу ж після засвоєння цієї благочестивої науки, саме перед тим, як дати обітницю зачинитися на усе життя у невеличкій металевій камері.

Прийом Форда полягав, здається, лише в тому, щоб стояти деякий час нерухомо і усміхатися.

Потім з-поміж дерев виходить тварина – скажімо, олень – і уважно приглядається до нього. А Форд і далі усміхається до неї, його очі світяться м’яким блиском, і він наче випромінює глибоку, всесвітню любов, яка може охопити весь світ. Навколишня місцевість потопає у невимовно мирному і байдужому спокої, потоки якого поширюються навколо цього хитруна. Олень поволі підступає все ближче і ближче, аж доки підійде майже впритул. І тоді Форд Префект простягає руки і скручує тварині карк.

Феромональний контроль – так цю техніку називав Форд: “Слід лише знати, як генерувати потрібний запах”.

РОЗДІЛ 31

Через кілька днів після висадки на цю гористу землю вони вийшли на величне і монументальне узбережжя, яке простягалося перед ними по діагоналі з південного заходу на північний схід: глибокі карколомні ущелини, стрімкі, гостроверхі, вкриті льодом вершини. Це були фіорди. Два наступні дні, втративши мову від навколишньої краси, вони дерлися і повзли скелями та льодовиками.

– Артуре! – несподівано закричав Форд.

Це сталося післяобідньої пори наступного дня. Артур осідлав високу скелю і спостерігав, як внизу з гримотом море б’ється об кам’янистий берег.

– Артуре! – знову заволав Форд.

Артур повернувся в той бік, звідки лунав голос Форда, приглушений поривами вітру.

Перед тим Форд пішов оглянути льодовик. Там його і знайшов Артур.

Форд стояв навшпиньки перед суцільною брилою блакитного льоду. Він згоряв від нетерпіння і раз по раз зиркав догори, шукаючи очима Артура.

– Поглянь, – сказав він, – подивись сюди!

Артур виконав наказ. І побачив суцільну стіну блакитного льоду.

– Бачу, – сказав він, – це льодовик. Я вже оглядав його.

– Ні, – заперечив Форд, – ти дивився на нього, але нічого не бачив. Придивися краще.

Форд показував пальцем усередину брили льоду.

Артур примружився – він не побачив нічого, крім невиразних тіней.

– Відступи назад, – наполягав Форд, – а тепер поглянь знову.

Артур відступив на кілька кроків і подивився знову.

– Нічого, не бачу, – сказав він і стенув плечима. – А власне, що я повинен побачити? І тут він дійсно дещо побачив.

– Ти бачиш?

Так, він бачив.

Його рот вже було відкрився, щоб вимовити щось, але мозок вирішив, що у нього поки що бракує слів, і він знову закрив рота. Затим, мозок взявся за розв’язок проблеми, про яку доповіли йому широко відкриті очі, але разом із тим залишив напризволяще рот, який негайно відкрився знову.

Беручи під контроль відвислу щелепу, мозок випустив з поля зору ліву руку, яка стала безцільно погойдуватися. Кілька секунд мозок намагався привести до ладу ліву руку, не забуваючи про рот, і одночасно силкувався думати про те, що було поховане в товщі льоду. Ось напевно чому ноги підкосилися і Артур, не промовивши ні слова, гепнувся на землю.

Це коротке замикання у психіці викликали тіні в товщі льоду на відстані приблизно вісімнадцять футів від поверхні. Якщо поглянути під певним кутом, вони перетворювалися на обриси літер чужинської абетки. Кожна літера досягала трьох футів у висоту. А для тих, хто, як, скажімо, Артур, не вміють читати магратейською мовою, у товщі льоду над літерами виднівся ще й профіль людини.

Це було обличчя старшої людини, худорляве і витончене, втомлене турботами, але не суворе.

Це обличчя належало людині, яка свого часу отримала нагороду за проектування узбережжя, на якому, як їм аж тепер стало зрозуміло, вони і опинилися.

РОЗДІЛ 32

Почулося тоненьке жалібне виття. Завивання линуло між деревами і лякало білок. Деякі обурені птахи знялися і полетіли геть. Звуки пронизували узлісся – виття переходило в рипіння і деренчання і вражало слух.

Капітан, однак, поблажливо спостерігав за потугами самотнього дударя.

Ніщо не могло вивести його з рівноваги. І дійсно, відколи він пережив втрату своєї розкішної ванни під час неприємної пригоди у трясовині кілька місяців тому, він почав сприймати своє теперішнє життя, як цілком підхоже для себе. У скелі, яка височіла над узліссям, видовбали заглиблення і у ньому він насолоджувався життям цілими днями, – помічники раз по раз доливали свіжої води. Треба сказати, що вода була не особливо тепла, бо ще не знайшли способу нагрівати її. Але нічого. З часом усе влаштується. А поки що розвідувальні загони нишпорили у навколишній місцевості в пошуках гарячого джерела: бажано, щоб воно виявилося на красивій галявині у лісі, а якщо поруч знайдуть ще й поклади мила, то кращого не можна й побажати. Тим, котрі казали, що, на їхню думку, в природі не існує покладів мила, капітан дозволив собі зробити зауваження, що це тому, мабуть, що ніхто їх не шукав дуже уважно. З такою ймовірністю, хоч і неохоче, але погодилися.

Ні, життя було справді приємне, і найкраще у ньому було те, що коли врешті-решт відшукають гаряче джерело, до того ж у комплекті з лісовою галявиною, і коли в належний час над пагорбами почуються відлуння радісних вигуків про те, що знайдено поклади мила і вже добувають до п’ятисот запашних брусків щодня, то воно стане ще приємнішим. Дуже важливо, аби було на що сподіватися.

Дудки зойкали, хрипіли, скрипіли, голосили й завивали. Від цих звуків росла уже й так відчутна насолода капітана на