Пригоди. Подорожі. Фантастика - 83 - Володимир Іванченко
— Навіщо я тобі потрібен? — запитав Кхен. Молоді солдати рідко витримували погляд примружених очей, який ніби оголював думки. Горець витримав. Дивився вперто, з погано прихованою ненавистю і дитячою допитливістю. Так, очевидно, дивилися його (і Кхенові) войовничі предки на захоплених у полон чужоземців.
— То що ж ти все-таки хочеш? Кажи — або дай мені спокій.
Раптом кхань поставив кошик на асфальт (капітан мимохіть відсахнувся), обхопив руками плечі й по-старовинному тричі вклонився. Як перед вождем чи великим феодалом.
— Пане, — сказав він, не розгинаючи спини, — нам потрібні твої бомби.
Дитинство увійшло Прету в пам’ять, як розпечена голка. Не вистачало слів, щоб описати молодшим розлючене небо, яке ричить тисячами голосів.
…Тіні гігантських крил мчать по гірських терасах, по беззахисних килимках полів. І ось уже перевальцем розбігаються жінки з малюками, прив’язаними за спиною. Істеричний виск стальних осколків, фейєрверки напалму; фосфор, що пропікає тіло до кісток; голки і дробинки-кульки. Люди, схожі на дикобразів. Зрешечені навиліт. Криваве місиво у воді…
То було понад двадцять років тому, коли вимирали з голоду цілі кханські поселення. Коли батьки, поховавши мало не всю сім’ю, і матері, стомившись терти борошно з дерев’яної кори, починали стріляти в королівських збирачів податків.
Прет розповідав молодшим, і знову з’являлося перед ним жовте, як сірка, небо, біль — мов довге лезо у грудях, що розривається від несамовитого бігу, люте виття… Крику і сліз йому не стало. Впав і зарився обличчям у сухі колючі трави. Чиїсь долоні жорстоко вдарили по вухах, груддя дряпнуло спину… Задихаючись, хлопчик перевернувся. І побачив прямо над собою залізну махину, страшну, як виходець з пекла.
Око зупинило якусь мить польоту. У всіх подробицях, аж до цифр на крилі і заклепок, назавжди відбився в мозкові Прета велетень, який пікірував. Він був так низько, що Прет міг би влучити в нього камінцем.
…Кістлява і чорна, схожа на страшну ящірку баба-знахарка шкарубкими долонями розтирала сухе листя. Жувала коріння, і рожева піна шипіла на її губах. Прохолодною кашкою заліплювала палаючі рани Прета.
Вночі він качався по мокрих від поту циновках. Мати схилялася над ним, замотана шовком аж по самі очі — її обличчя з’їла кислотна бомба. Очі в матері були великі й туманно-вологі, як у буйволиці. Колись мати була першою красунею в поселенні.
Потім щезло все — і мати, і знахарка, і суглобисті бамбукові крокви. Бомбардувальник опускався просто на Прета, облите мастилом гаряче черево тиснуло хлопчика до підлоги. Прет кричав…
В інших видіннях літак виступав дивно живим, змінював вигляд, сміявся чи бурчав щось незнайомою мовою. Його можна було вбити, але перед цим неодмінно розробивши якийсь неймовірно хитромудрий план. Цим Прет і займався, до ранку зовсім знесилюючись і лежачи в поту. Після заходу сонця все починалося знову — боротьба з бомбардувальником, виснажливі розрахунки.
Вогнище марення тліло і після одужання, часом спалахуючи, мов на вітрі. Це могло статися на гірській дорозі між поселеннями. Коли карателі забрали батька, Претові довелося працювати — був листоношею. Іноді він завмирав, холодніючи і тремтячи, серед танцю на площі перед храмом, і ніякі зусилля пишно вбраних квітами дівчат не могли повернути його до танцю. Частіше накочувалося вночі, в години тієї лихоманної безсонної ясності, що стає неначе збільшувальним склом для кривд і болів.
Як чітко, одну за одною, уявляв він усі подробиці! І передусім — вибухи. Повільно розвалювалась огорожа бази. Видувався, тріскався ангар. Зім’яті ударом повітряної хвилі, падали житлові будинки. Нарешті починав танцювати в буйному полум’ї ворог, втрачав крила; розтоплений метал дощем падав навколо, оголював ребра, і купою уламків провалювався всередину фюзеляж…
А потім репродуктор на стовпі сказав, що більше не буде війни; літаки та бомби розберуть на частини, а сердитих офіцерів, які не бажають миру, віддадуть до суду. І цілий день передавали з якогось Всесвітнього центру музику, несхожу на звичну кханям, але красиву й урочисту.
Прет відчув себе людиною, яка довго зводила вигадливий будинок і раптом побачила, що за спиною виріс палац, у тисячу разів кращий за будинок, і добре божество подарувало той палац їй. Якщо люди домовилися ніколи більше не воювати один з одним і покарати жорстоких — чи можна мріяти про помсту?
Він мучився, поки не випали перші зливи. Тоді ж громада і відіслала Прета Меама — листоношу, грамотія, який бачив далекі поселення, — послом на базу.
Він дістав з-під жилета стару карту-двоверстку, склеєну на згинах липкою стрічкою — скотчем. Розгорнув — і капітан Дарванг мимохіть кинув професіональний погляд на нерівне кільце старого, заповненого водою кратера.
— …Ось тут перегородка дуже тонка, пане. Видно, пора їй, ніщо не вічне. Крізь неї вже вода просочується. Іще одна добра злива, і все озеро виллється на наше поселення. А тут… — Шерехатий коричневий палець невправно повзав по карті. — Ні, ось… скелі товщі, але за ними — мертва, суха долина, там навіть нічого не росте. От якби їх…
Прет нишком шкребнув очима незворушного Кхена і закінчив після паузи:
— Важко там, з вибухівкою нікому не добратися…
Поставивши долоню прямовисно, показав, яка крутизна.
Капітан уже не дивився ні на карту, ні на Прета. Заклавши руки за спину, мовчки мружився, дивлячись поверх вигорілих крон над огорожею, туди, де крізь дощову завісу вгадувався білий зигзаг зовнішнього хребта. Бомбардувальник-миротворець. Бомбардувальник-рятівник. А чому б і ні? Один удар — і ось уже вирує свято в поселенні. І в мертвій долині розливається нове озеро. Весною там саджатимуть ніжні кущики рису. Хіба це не сила?
У горця заходили жовна, і він сказав — різко, нетерпляче, штурхнувши ногою кошик:
— Ходімо кудись, пане, і щоб ніхто не бачив, я віддам тобі те, що зібрала для тебе община!
Дарванг повільно обернувся, його тверде обличчя бралося зморшками усміху.
Прет відсахнувся, не вірячи очам. Ніби тріскалося перед ним лице скульптури. Вимученим був усміх офіцера. І все ж таки Прет нутром відчув співбрата по духу, нащадка відчайдушних кханів — вічних бунтівників і авторів найкращих у країні любовних пісень…
— Слухай, ти, — вищиривши великі зуби, з насолодою заговорив Кхен. — Та вся твоя община заробляє менше, ніж один я.
— Але ж, пане…
Кров ударила Прету в голову, і не знав він: чи то, як і мріяв у дитинстві, вдарити ножем дивного офіцера, чи впасти перед ним на коліна.
— Іди геть! — з моторошною веселістю швидко
