Пригоди. Подорожі. Фантастика - 83 - Володимир Іванченко
— Ну, а “Лотос-6”? Земля будувала його зовсім не для того, аби ми могли витворяти в космосі все, що тільки нам заманеться. Де почуття відповідальності, капітане?
Янов мовчав. Тепер він збагнув, що Старцев, напевне, експериментує над ним. Це було тим паче недоречно, і в душі Янова ворухнулося роздратування. Так, кожен з них мав свої дивацтва, але давати їм волю в такий момент і в такий спосіб, як оце нині Старцев… Янов усе ж удав, ніби нічого особливого не сталося, ніби в запитанні Старцева він не відчув ніякої каверзи.
— Розумієш, — почав, неквапом добираючи слова, — навмисне пошкодження конверторів, незалежно від його мотивів, вчинок з погляду Землі надто серйозний, щоб тут обійшлося без покарання. Але чи спадало тобі на думку, що коли ми дізнаємось про мотиви пошкодження, то покарання, визначене Землею, може здатися жорстоким, навіть надто жорстоким, а отже, між нами й Землею проляже тріщина непорозуміння? Ще одна тріщина…
Старцев, насупившись, знову дивився кудись убік.
— Адже у нас, — терпляче доводив Янов, — і в тих, хто живе на Землі, погляди на багато речей стають зрештою досить різними. Ми живемо в різних часових вимірах і мимохіть керуємось дещо відмінними критеріями, цінностями. У нас на кораблях час плине в десятки, сотні разів повільніше, ніж на Землі, і через те вони нерідко дивляться на нас, як дорослі на дітей… Вони вважають нас за людей, якими треба опікуватися, бо без цього ми можемо наробити дурниць і помилок або, чого доброго, ще посміємо вийти з-під контролю.
Старцев мовчав. І Янову здалося, що тому потрібно пояснити щойно сказане:
— Я веду це до того, щоб ти зрозумів, чому Земля не змінить рішення щодо винуватця аварії, хоча б ми й наполягали на тому. Я певен, що спершу ми самі, неодмінно ми самі маємо розібратись у тому, що сталося…
Раптом Янову знову спливли на пам’ять слова Гришина. І в ньому промайнуло тривожне відчуття вини: “Мабуть, я теж надто далеко зайшов”.
Старцев усе ще дивився кудись повз Янова. Янов мимоволі скопіював його погляд і здригнувся, побачивши те, чого раніше не помічав. Весь час дивлячись на телеекран, на обличчя Старцева, він не бачив, що на пульті відеофона світиться тьмяний рубіновий вогник. Хтось підключився до розмови!
Янов знав, що підключитися в такий спосіб можна тільки з головного пульта управління. Там мав чергувати Гришин. Тепер він розумів також, чому Старцев поводився так дивно. Той з самого початку бачив червону лампочку.
Не уриваючи зв’язку із Старцевим, Янов увімкнув зв’язок з головним пультом управління. Червона лампочка згасла, ледве він потягся до клавішів. Зображення Старцева зайняло півекрана, на другій половині виникло зображення просторого приміщення головного пульта. Там нікого не було.
— Де Гришин? — Янов упіймав себе на тому, що запитання прозвучало досить різко, хоч адресувалося всього лиш ЕОМ.
— Сімнадцять хвилин тому черговий пілот Гришин перевів контрольні показчики з приладів головного пульта на пульт в лабораторії фізико-хімічних досліджень, де він зараз перебуває, — повідомив автомат. — Вас з’єднати з черговим пілотом?
— Не треба, — відповів стомлено Янов і вимкнув зв’язок.
Він заклав руки в кишені комбінезона й почав ходити сюди-туди по каюті. Старцев співчутливо дивився на нього…
— Що ж, — сказав Старцев по хвилі мовчання, — дещо ми все-таки з’ясували. Ми обидва тепер точно знаємо, що непричетні до аварії. Непричетний і Гришин.
— Так, — механічно кивнув Янов. Він спинився в тривожній задумі: Новиков… і Сергєєв.
— Новиков і Сергєєв.
— Ми все-таки розберемося в цьому самі, без допомоги Землі.
— Що ж, мабуть, так буде краще.
— Що нового? — спитав Старцев, увійшовши до кают-компанії, й зупинився біля крісла Янова.
Сергєєв вимкнув відеомагнітофон і обернувся до них.
— Усе як і було, — зітхнув Янов, поводячи плечима. — Дуже важко ось так, коли нам нічого невідомо про тих, хто вигадав цю писемність…
— Ти песиміст, — підбадьорливо ляснув його по плечу Старцев.
— Чому ж нічого невідомо? — з видимим зацікавленням пристав до розмови Сергєєв. — По-перше, живі організми на планеті, уламки якої стали поясом астероїдів, були вбудовані теж на основі вуглецю. Силу тяжіння визначено з великою точністю, отож можемо вирахувати розміри тварин, котрі жили на ній. Відомості про рельєф, а також кліматичні умови планети, яка загинула, у нас є. Знаючи загальні закони еволюції життя, неважко уявити еволюцію життя й на цій планеті, причому…
— Це… неймовірно! — смерчем увірвався до кают-компанії Гришин. — Це… Це більше, ніж неймовірно! — Розгублений до краю, він зупинився, переводячи подих.
— Що сталося? — спитав Янов.
Старцев теж напружено дивився на Гришина, й ні він, ні капітан (Новиков чергував у рубці управління) не помітили, як в одну мить, рвучко, що не пасувало його звичній флегматичності, випростався в кріслі інженер-випробувач Сергєєв, як поглядом упився Гришину в обличчя, немов передчуваючи, що нарешті почує щось для себе найголовніше.
— Ви не повірите…
— Толю, заспокойся і розказуй по порядку, — попросив Старцев.
— Я був у лабораторії, і раптом, сам не збагну як, мені прийшла думка — перевірити інформацію “Прогресу-1” про Рену. Спочатку я відкинув її як безглузду, але врешті мені здалося, що тут є певний сенс… Побачивши наслідки першого дослідження, дані ЕОМ, я просто очам не’ повірив: Рена мала таку ж атмосферу, як і Земля! Я повторив — той самий наслідок! Почав інші… — Гришин на мить замовк, щоб знову перевести подих.
Янов і Старцев дивились на нього, і з напруженості їхнього погляду було видно, що вони не зовсім вірять тому, що каже Гришин, не можуть повірити…
— Тоді я почав інші… В атмосфері Рени 22,36 відсотка кисню! Є вода, великі масиви рослинності! Ви розумієте?
— Помилки немає? — автоматично спитав Старцев.
— Ну, от! — образився Гришин.
В кают-компанії запала тиша, така тиша, що стало чутно, як потріскують розряди за щитами приладів і гудуть силові трансформатори.
— З усім цим треба ознайомити Новикова, — опустивши погляд на передки своїх черевиків, сказав Сергєєв.
— Авжеж, — кивнув Янов.
Старцев пильно подивився на Сергєева.
Новиков, тільки-но побачивши їх на екрані, одразу відчув, що сталося щось несподіване й серйозне, можливо, навіть те, чого кожен потай сподівався після загадкового виходу одного з них з анабіозу, виходу, який передував неполадкам у системі маршового двигуна. Він завмер у тривожному чеканні; за його спиною на екрані зовнішнього огляду сліпуче сяяла 61 Лебедя.
Гришин, цього разу вже не так схвильовано й плутано, переповів йому все, що вже знав екіпаж у кают-компанії.
— Незрозуміло… — вражено проказав Новикоз. — Невже “Прогрес-1” передав дезінформацію?.. Але навіщо? — Він здивовано знизав плечима.
— А ти гадаєш, що
