Пригоди. Подорожі. Фантастика - 83 - Володимир Іванченко
— Та хіба це важливо! — не витримав Гришин. — Хоч би що там було, а ми відкрили інше життя! Інше життя, а може, й іншу цивілізацію. Невже це не зрозуміло?
— Все так, — сказав Старцев, заспокійливо поклавши йому руку на плече. — Однак тут надто вже багато дивного.
— Я не хочу сумніватися в екіпажі “Прогресу-1”, — мовив Новиков. — Мені здається… Все, певно, відбулося так. На Рені справді є цивілізація. Припустімо, вона чомусь поки що взагалі не хоче, щоб інші цивілізації дізналися про її існування. На те, звісно, є свої причини, а може, у поглядах на проблему контактів там просто панує неправильно філософська концепція… Цивілізація Рени досить розвинена. І от біля кордонів її планетної системи з’являється чужий зореліт. Реняни могли легко виявити його, перехопивши радіопередачі. Можливо, їм вдалося швидко зрозуміти нашу мову, але це навіть не обов’язково… Далі на місці ренян я вивів би з ладу — скажімо, сталося зіткнення з метеоритом — передавальну антену “Прогресу-1”, а згодом влаштував би йому випадкову зустріч з котримсь із своїх кораблів. При зустрічі з братами по розуму екіпаж, нічого не підозрюючи, очамрів би від щастя і з радістю завернув би до Рени, щоб побачити їхню цивілізацію й полагодити антену. Після цього мені б тільки й лишилося передати на Землю дезінформацію про свою планетну систему й інсценувати загибель зорельота “від вибуху маршового двигуна”.
— Гм… — мугикнув Янов, примружено дивлячись на екран за спиною Новикова.
— Гаразд. Хай буде так. На Рені є цивілізація, і вона уникає контактів, — докинув слово Гришин. — Але як тоді пояснити наше становище: перебої маршового двигуна? Виходить, вони заманюють нас до себе, а з нами й рятувальника “Міраж-105”. Навіщо? Адже вони не прагнуть контактів…
— Неполадки конверторів можуть бути просто випадком, — долучився до розмови Старцев, чомусь не зводячи погляду з Сергєєва. — А коли навіть не випадок, то реняни, я певен, зуміють зробити все так, щоб рятувальник повернув назад.
— Знову інсценують загибель зорельота?
— Можливо, — відповів Старцев.
— З усіх цих припущень мені зрозуміло принаймні те, що за своє життя ми можемо не хвилюватися..;— підсумував Янов, усміхаючись.
— Тільки в тому разі, якщо їм вдасться позбавити нас зв’язку з Землею, з Центром. Тільки тоді…
Чотири пари очей втупились у Старцева.
— Так. На “Прогресі-1” був радіопередавач, з “Прогресом-1” їм було простіше. А у нас квантова передавальна апаратура. Не уявляю, як можна позбавити зв’язку нас.
Запала напружена мовчанка. Янов випрямився в кріслі:
— А якщо реняни взагалі не знають принципів квантового зв’язку, якщо вони нас просто не чують? — продовжив він гру Старцева, яку ще не зовсім збагнув.
— Можливо… — задумливо сказав Новиков.
— Треба негайно повідомити в Центр про відкриття Гришина! — беззаперечним тоном промовив раптом Старцев.
— Правильно! — підтримав його капітан і теж рвучко підвівся з крісла.
— Зачекайте! Не робіть цього!.. — Сергєєв благально дивився то на капітана, то на штурмана. І так незвично було бачити його — завжди флегматично-спокійного, з постійним поблажливим напівусміхом — таким схвильованим. — Не робіть цього. Я розкажу все…
— Нарешті, — полегшено зітхнув Старцев і, мовби давно чекаючи такого повороту, сів у крісло.
— Я все розкажу, — повторив Сергєєв, і в голосі його бриніла втома.
— Так, це я, виходячи з анабіозу, пошкодив кародні замки. І не від потьмарення свідомості, ні; я діяв за давно обміркованим планом.
Ви пригадуєте, як я прагнув потрапити на “Лотос-6”? Саме на “Лотос-6”, і ні на який інший корабель. Я дізнався, що він полетить повз 61 Лебедя. Коли б якийсь інший корабель мав летіти повз цю планетну систему, я зробив би все, щоб потрапити в його екіпаж. І з тим кораблем сталося б те саме.
Пам’ятаєте, я казав, що Чернов був видатним ученим, біологом свого часу? Так от, це був геніальний вчений з широким колом інтересів, його відкриття, ідеї, гіпотези набагато випередили розвиток біологічної наукової думки. Мене зацікавила ця людина; можливо, завдяки Чернову, завдяки моїй до нього симпатії я й захопився біологією.
Мені вдалося детально, наскільки це було можливо, відтворити його біографію, зібрати всі його друковані праці, а також багато чого з неопублікованого: записи спостережень, помітки, начерки статей і доповідей, частину щоденників. Він вразив мене силою передбачення, глибиною і своєрідністю мислення, всебічною, гідною подиву ерудицією. З-поміж біологів свого часу він ближче, ніж будь-хто, підійшов до розгадки головної таємниці — таємниці життя.
Проте з самого початку мене здивував песимістичний погляд Чернова на можливості техніки, на перспективи розвитку нашої цивілізації, заснованої на технічному прогресі. Цей дивний для мене погляд ставав у нього дедалі твердіший, і невдовзі перед тим, як йому вдалося добитися дозволу летіти на “Прогресі-1”, Чернов видрукував у одному спеціальному журналі статтю з викладом деяких своїх міркувань щодо подальшого розвитку нашої цивілізації. Відверто— полемічну й доволі песимістичну статтю…
— Як же йому вдалося потрапити до складу екіпажу “Прогресу-1”?
Сергєєв, мимохіть усміхнувшись, звів очі на капітана:
— Чернов зумів переконати, що двадцять найталановитіших учених, зібраних в один колектив і на довгі роки позбавлені спілкування з іншими науковими колективами, повністю віддадуться науковій праці. Одне слово, він поряд з дослідженням планетної системи 61 Лебедя запропонував здійснити спокусливий на ті часи експеримент, ущільнивши таким чином програму польоту. Він навіть домігся права особисто відбирати претендентів на політ. Це була надзвичайно цікава людина…
Коли я прочитав статтю Чернова, про яку вже казав, мені захотілося зрозуміти, чому і як він прийшов до поглядів, викладених у ній з такою переконаністю.
Думка про перевагу живих систем над неживими заволоділа ним давно. Ось характерний запис того періоду: “Знову сенсаційні повідомлення про “мислячу машину”… Так, згоден, це крок уперед, однак її можливості — це лише тьмяна подоба деяких можливостей людського мозку. Навіщо вона і навіть досконаліші, які будуть після неї? Доцільніше виявляти й використовувати не відомі ще резерви мозку, вдосконалювати сам мозок. В людині, в жявих системах закладено неймовірні можливості, треба йти шляхом використання й удосконалення їх, а не нікчемно копіювати в техніці інтелект людини…”
Його дратувало, що для створення машин, функції яких можуть успішно виконувати живі системи, доводиться вдаватись до надскладної технології, виробничих комплексів, потрібна прірва енергії й людських зусиль. Адже наскільки простішим, міркував він, є інший шлях: записати в генах будь-якої клітини інформацію про систему, котру хочемо мати, створити нескладні оптимальні умови розвитку — і через якийсь час (цей процес можна скорочувати)
