Пригоди. Подорожі. Фантастика - 83 - Володимир Іванченко
Капітан Дарванг був людиною з суперечливим характером.
Дорікнути йому по службі не можна було. Взірець людини і воїна: до солдатів справедливий, перед командирами не тягнеться. Добрий товариш, надійне плече в біді… Минуле — як на долоні: за походженням — гірський кхань, з сім’ї дрібного чиновника в Лієнлапі; рано лишився круглим сиротою, був узятий до притулку принцеси Тао, зрештою, зумів так підготуватися до іспитів у королівську авіашколу, що пройшов за конкурсом попереду генеральських синків…
Проте дещо в натурі Кхена, м’яко кажучи, насторожувало, а декого примушувало згадати про “палац нірвани”. По-перше — рідкісна відлюдкуватість і замкнутість. Жодної спроби здружитися з кимось у полку. Окрім того, капітан Дарванг не отримував і не писав листів, серед його особистих речей не було нічиїх фотографій. На вечорах у клубі не танцював, а стояв де-небудь під колоною, застебнутий на всі ґудзики, і зневажливо спостерігав веселощі. Навіть відпустка обтяжувала Кхена. Капітан нікуди не виїздив зі своєї квартири й або спав цілу добу, або ж читав книги релігійно-філософського змісту. Не добувши й половини відпустки, як правило, просився до літака…
Але все це було б іще допустимим і зрозумілим — дивак, горець, сирота, — якби Кхен не виявляв свою незвичайну пристрасть до бомбардувальників. Точніше — до своєї власної машини…
Троє улюбленців було в Дарванга з початку служби. В перші роки — незграбна, мов паровоз, “літаюча фортеця” гірких часів Кхенового дитинства, коли королівство вело війни з сусідами. Літак обслуговувало в бойовому польоті сім чоловік — два пілоти, штурман, радист, бомбардир, бортінженер, — та ще в ангарі товклася біля нього сила народу. Як відповідальний за зв’язок Кхен міг би й не виконувати чужих обов’язків. Проте він ретельно чистив кожний гвинтик і циферблат. Мало того: присвячував машині написані в класичній формі тривірші-куонги, до свята оздоблював кабіну квітами…
Пілоти були люди стримані, трохи бравували своєю чоловічою байдужістю: робота як робота, “труни”, “бляшанки”, ще цілуватися з ними… Над хлопцем підсміювалися, навіть пробували соромити. Дарванг відмовчувався. Лише кавовими очима гостро блимав спідлоба. Ніхто не бачив його усміхненим.
Іншим, досконалішим і “малолюднішим” бомбардувальником лейтенант Дарванг уже командував сам, у нього з’явилося двоє підлеглих. Коли літак списали, Кхен зник на три дні, повернувся буквально виснажений горем, але стійко витримав покарання (щоправда, не дуже суворе)…
А остання, нинішня машина стала для Кхена, так би мовити, любов’ю всього життя. Передусім тому, що цим бомбардувальником, нашпигованим автоматикою, Кхен керував сам. Він був повним володарем двох невеликих, але напрочуд потужних турбін; посиленої бомбової начинки і струнких ракет під крилами. Господарем бустерів, протирадарного шару, курсового комп’ютера, системи лазерного наведення та ще багатьох чудес.
Та що й казати! Літак міг викликати захоплення самим зовнішнім виглядом — голкодзьобий красень з трикутним крилом на всю довжину тіла, елегантний, мов білий журавель…
Переваливши через гострі піки зовнішнього хребта, Кхен знову пірнув у сумне море хмар. Знизив машину до самого плато. На кам’яному острові збирали кукурудзу.
Земля тут не була нарізана латками, тому що належала кооперативу. Понад краєм поля повз на гусеницях дивовижний плоский трактор розміром з добрячу залізничну платформу. Збоку до нього приліпилася хистка, якась недоречна кабінка. Здоровило тягнув за собою широченне віяло різних знарядь; йому, видно, було досить трьох ходок, щоб очистити все плато.
Кхен опустив голову, оглядаючись… Ага, он воно що! Ну звичайно ж, танк! Усе дуже просто — з важкого сучасного танка зняли башту, обідрали панцир і знешкоджене чудовисько передали кооперативу!
Що ж, цього треба було чекати. Скоро і йому обріжуть крила.
Ні, капітана Дарванга мало турбував військовий престиж королівства. Мало турбували його й ті величні міркування, які примусили монарха спершу сказати: “І маленька держава може стати великою”, а потім уморити голодом тисячі підданих, купуючи щораз дорожчі й потужніші літаки і танки.
Інтереси Кхена ніколи не сягали так далеко. В дитинстві йому вистачало власних клопотів. Злидні були страшні самі по собі. Але особливо гнітили спроби батьків замаскувати її, сховати від людського ока. Дешеві витребеньки, різноколірні паперові віяла, які затуляли патьоки і дірки на стінах. Фальшиво-гостинні прийоми гостей — і сумні, з прокляттями, підрахунки — скільки лишилося грудочок цукру, рисових коржів… Перед зимовими дощами Кхен густо намазував єдині черевики сажею, замішаною на жиру, щоб не так пропускали воду.
До матері, передчасно змарнілої, безпомічної, він ставився зі зневажливою жалістю. Батько був просто огидний. Викликали ненависть його кругла спина і дріботлива хода вічного лакузи, припомаджені пасма на лисині, запобігливий смішок і раптові, приховані від сторонніх приступи самоствердження. Гарячкові монологи з постійним набором тем: “Я — мужчина”, “Я — нащадок гірських вождів” і “Я — господар у домі”. Звичний фінал: зойки, биття тарілок, ляпаси матері і Кхену і, нарешті, ридання перед домашнім вівтарем.
Накланявшись, батько з якоюсь бридкою, блюзнірською поспішністю задимав свічку, — беріг недогарок для наступного покаяння.
Та були моменти, коли Кхен виходив із заціпеніння, навіяного обстановкою в домі, його ніздрі роздувалися, як у хижака, очі просвердлювали знущально-розкішне небо. Гуркіт, що наростав, збовтував застояну спеку. Кхен стискував кулаки, до болю зціплював зуби. І ось над лабіринтом дахів, трухлявих галерей і сарайчиків, що кишіли пацюками, з рокотом проносилася крилата тінь, прикрашена самоцвітами білих і червоних вогнів. Зорі злякано замружувалися на її шляху і потім мерехтіли дужче, ніби язички свічок, повз які ковзнув нічний птах.
Поряд була одна із баз королівського зразкового авіаполку.
Пілоти, які проходили по чадних вулицях містечка, в оцінці інших людей, безперечно, належали до вищих істот. Святобливий трепет викликали у хлопчаків їхні ставні постаті, срібні джгути на кашкетах, значки, шеврони.
Кхен рано зрозумів, чому при зустрічі з пілотом навіть дівчатка-підлітки раптом опускають вії, випинають груди і починають немилосердно крутити стегнами. Авжеж, потрібні ви йому, брудні кішки! До напівбогів не прилипало сміття з роз’їждженої бруківки, їх начебто не сягали огидні запахи з вікон і дворів, сморід від риби на жаровнях вуличних торговців. Вони відходили, і морок осідав на місто. І тільки урочистий грім
