Пригоди. Подорожі. Фантастика - 83 - Володимир Іванченко

Іван ступнув до неї, обійняв за плечі.

— Все гаразд, мамо, не лякайся. Я приховував від тебе… просто я тренував… ногу і вона… — брехати було нестерпно важко, але нічого розумнішого він не міг вигадати, — і нога почала потроху згинатися. От і все.

Два дні Іван таїв від усіх свою фізичну перевагу і болісно чекав гостей з майбутнього тисячоліття — прийдуть вони чи не прийдуть. Що робити, якщо не прийдуть, він не знав. Єдиний правильний вихід із становища, на його думку, полягав у тому, щоб нагадати про себе медикам тритисячного року. Але як це зробити?.. Ситуація складалася і смішна, й сумна.

На третій день Іван вирішив перевірити одну думку.

Ввечері він знову пішов на тренування своєї улюбленої команди — “Буревісника”. В залі зіткнувся віч-на-віч з тренером.

— А-а, давній знайомий, — скупо всміхнувся Устюжин. — Вибач, я ж не знав тоді…

Іван, криво всміхаючись у відповідь, кілька разів зігнув ногу в коліні. Усмішка зникла з обличчя тренера.

— Та-ак. Виходить, за три дні видужав?

— Виходить, так. Візьмете в команду?

— Візьму. Не можу проминути гарного волейбольного “матеріалу”. Ти раніше не грав?

Іван узяв з рук тренера жовтий болгарський м’яч, глянув, яка відстань до майданчиків, підкинув м’яча, підстрибнув просто в костюмі на два метри вгору і з силою пробив майже в центр протилежного майданчика. Кілька чоловік у залі — спортсмени й болільники — зааплодували.

Очі Устюжина звузилися, похололи.

— Зрозуміло, — зітхнув він. — Усе правильно. Ми знали, що ти прийдеш.

— Отже, ви і є той самий спостерігач?

— Догадався?

— Не зразу, правду кажучи. Я довго думав, перш ніж прийти. Міг би виїхати… Не хочеться знову кульгати… Але я зрозумів — цей дарунок не зробив би мене щасливим, якби я ховав його від людей.

— Сергій Павлович, — підійшов до них високий білявий юнак у трико, зацікавлено оглядаючи Івана. — Браташова сьогодні не буде, у нього залік з опору матеріалів.

— Гаразд, — кивнув тренер. — Займіться розминкою, я зараз прийду. Ходімо, — обернувся до Івана. — А ти молодець, — вів він далі вже в порожньому кабінеті кафедри фізвиховання. — Думав, доведеться тобі пояснювати… Адже ти пам’ятаєш не тільки спортивне життя тритисячного?

— Не тільки, — підтвердив Іван, пригадуючи свої перші враження від картин життя Землі тритисячного року. — Найразючіше — це масштаби людської діяльності! Ну, і все інше, звичайно. Казка! Я там зрозумів, наскільки помиляються фантасти нашого часу, говорячи про самотність космонавтів, які повертаються на Землю з далеких мандрівок. Я, власне, теж був свого роду космонавтом… Ні, самотнім я не був, і ніхто не буде, певен.

Устюжин нахилився до свого столу, дістав з нього знайомий чорний стержень з кулькою на кінці.

— Що ж, я радий, що не помилився в тобі. У нас є два варіанти, навіть три. Перший: гравець збірної Землі тритисячного року… не поспішай. — Устюжин підніс руку. — Не поспішай з вибором. Другий: гравець збірної “Буревісника” нашого часу. Деякі твої можливості доведеться, звичайно, усунути. Третій: спостерігач аномалій Землі всіх часів. От тепер думай.

Устюжин зробив щось незрозуміле, і кулька на кінці стержня запалала, пронизливим синім світлом. Гримнуло, теплий вітер з запахом озону змів зі столу папери.

— О чорт! — Устюжин знову крутонув у руках стержень, і кулька згасла. — То як?

— Що тут думати… — пробурмотів Іван. — Звісно, грати в збірній Землі спокусливо. Але поясніть, що це за робота — спостерігач аномалій.

— Ну, це просто. Я працюю тут, у Москві двадцятого віку, інші спостерігачі сидять в інших віках, шукають аномалії серед людей, щоб генофонд людства реалізував себе з повною віддачею. До речі, геніїв, які випередили час, не так уже й мало, просто ми знаємо далеко не всіх. Найяскравіші приклади тобі, мабуть, відомі: індіанець майя Кецалькоатль, Джордано Бруно, Леонардо да Вінчі, Ейнштейн.

Іван скептично присвиснув:

— І я в цій шерензі?!

Устюжин усміхнувся.

— Даремно іронізуєш. Ти теж геній — геній спорту, геній волейболу, якщо хочеш. Дуже рідкісне явище! Серед інших сфер — мистецтва, політики, науки, техніки — сфера спорту найменш насичена геніями. Талановитих спорте* менів багато, геніїв — таких, як Боб Бімон, Лев Яшин, Володимир Куц, — одиниці. Але ми відхилилися. То як, обираєш професію спостерігача?

— Ні, — Іван задумливо похитав головою. — Головне достоїнство спостерігача — терпіння. Боюсь, у мене його не вистачить. Я хочу грати… Тут, удома, в двадцятому віці. Так буде правильно.

— Що ж, твоє право. Але тобі доведеться починати з нуля.

— Ви забуваєте, що я для всіх каліка.

— Це виправно, ти вилікуєшся, от і все. Тільки попереджую, буде дуже й дуже важко. Ти готовий?

— Я готовий, — повільно сказав Іван.

Кхен Дарванг тримав штурвал ніжно й несхибно, мовби обхопив плечі коханої. Зникло розкреслене на смуги і квадрати передгір’я, за склом — стеля хмар. Форсаж!

Пілот звично уявив, як, умить відставши від бомбардувальника, що рвався в небо, десь падає на землю відлуння страшенного реву. Холодно тремтить руде волоття стиглого рису. А люди? Люди зайняті жнивами, хіба що наймолодші глянуть угору з-під долонь і засперечаються: якого типу літак?

…Кхен відчував, що наближається якийсь злам. Надто вже нервовим, тривожним було життя в останні три… ні, таки п’ять років. Зразковий, єдиний у своєму роді королівський стратегічний авіаполк ніби пропасниця лихоманила. Тривога, міжнародні маневри, маневри з флотом, бойова тривога, сигнал атомного нападу, готовність номер один… Офіцери частенько і спали в кабінах; двох-трьох слабих відправили в “палац нірвани”, або, просто кажучи, в божевільню.

Проте в близьку грозу Кхен не вірив. Перед нею буває тяжке затишшя. А будні полку нагадували агонію…

Одного разу, за півгодини після сніданку, репродуктори рознесли команду загального шикування на плацу. Команда як команда — певне, читатимуть розпорядження згори. І все-таки Кхен міг заприсягтися, що в чергового, майора Лінг Право, коли він давав ту команду, був якийсь глухий, розгублений голос.

Механік, хлопчина з племені хак, котрий ще погано знав капітана Дарванга, забув про спішність збору і стовбичив, дивлячись, як маленький горіхово-смаглявий пілот припадає щокою до неосяжного черева бомбардувальника, молитовне шепоче щось і гладить броню.

Передчуття збулися. Полковник не ходив туди-сюди, як звичайно, перед строєм, а говорив, точніше, кричав, спинаючись на носки і показуючи всім білий аркуш паперу. Наче без того аркуша йому б не повірили. А ще полковник оглядався, як на свідків, на двох білявих європейців у цивільному, котрі стояли скраю плацу, привалившись задами до свого чорного “вольво”.

Справді, повірити було нелегко. Виявляється, поки Кхен вишкрібував тарілку в їдальні, великі люди світу