Пригоди. Подорожі. Фантастика - 83 - Володимир Іванченко

Потім стало ще гірше. У матері виявили пухлину. Батько не дозволив витрачатися на лікування, тільки раз привів ченця-заклинача. Батько майже не бував дома, знаходячи втіху в опіумі. А після смерті жінки весь час пропадав у курильні. Зі служби в податковому відомстві його вигнали. Він ще більше полисів, розпухнув, мало не осліп. Назбирані крихти, які він колись пошкодував на лікарів і операцію для матері Кхена, перейшли власнику опіумного підвалу. Одного разу поліція витягла батька з річки… Очевидно, покінчив з життям, не змігши заплатити за чергову люльку зілля.

Скоро доля Кхена перетнулася з великою політикою. Пропахле смаженою рибою місто заметушилося і почало говорити про новини зі столиці, про те, що його величність підписав конституцію… Гендлярі не знали, що це таке, але про всяк випадок перестали давати в борг. А навесні оголосили про початок широкої виборчої кампанії.

Один з кандидатів у мери, шукаючи підтримки жителів міста, вирішив припудрити кілька найстрашніших міських ран. Почав він з піклування про вбогих. Кхена, який давно вже копирсався на смітниках і відбирав гниле м’ясо у собак, знали на околиці як найнещаснішого з дітей, і саме на ньому кандидат надумав зробити рекламу. Хлопчика поселили в Притулок принцеси Тао, де виховувалися сини загиблих офіцерів, незаконні діти сильних світу цього, — словом, маленькі напівбоги. Газети були зворушені вчинком кандидата, потім у ті газети було загорнуто смажену рибу. А Кхен Дарванг, одягнутий в сіру уніформу з чужого плеча, був у притулку за помічника сторожа і перемивальниці посуду, за розсильного, натирача підлог, а часом навіть правив за живу боксерську грушу для старших вихованців. По ночах він плакав вслід тіням, які пролітали в небі, і з упертістю шашеля точив на горищі посібники з математики, фізики, аеродинаміки…

Відтоді зберіг капітан Дарванг рідкісну цнотливість розуму. Бомбардувальники не були для нього ні машинами масового вбивства, ні непрямими винуватцями убозтва і смерті батьків. Тобто, він, ясна річ, знав усе те, але не брав до серця. Крісло пілота було фокусом всіх його устремлінь, розплатою за муки дитинства, троном, єдиною опорою гідності…

Біляві здоровані з Комітету по контролю над загальним роззброєнням, які так безтурботно обдирали броню і башти з танків, передавали артилерію протиградовому захисту й переобладнували авіаносці на плавучі курорти, вже добиралися до ангарів. Чудовиську, створеному для килимового бомбардування і стрільби ракетами, мирної служби не нести. Його чекали автогенний різак і піч. Існуванню Кхена теж наставав кінець, тому що він був лише людською половиною крилатого кентавра.

Піти в цивільну авіацію? Що ж, пілотові такого класу скрізь знайдеться місце. Але як йому після висотного блаженства, після влади над блискавками снувати, немов ткацьким човником, туди-сюди, перевозячи сонних гендлярів і репетливих немовлят? Чи, скажімо, підбирати лишайних овець, пілотуючи санітарну машину…

Кхен Дарванг вагався недовго. Він був готовий здати літак посланцям Комітету. А потім, бувши вірним мужнім заповітам предків, повернутися в колесо перевтілень — санскару. Можливо, наступне життя складеться щасливіше.

Він уже пролітав тут одного разу, здійснюючи пробний політ. Тоді по високогірному лузі злякано розбігалися вівці, металися фігурки пастухів. У цих краях іще пам’ятають королівські бомбардувальники. Сьогодні тут порожньо. Зелений луг збігає на північ, ніби опускається величезне крило. І раптом — обрив: сірі, червонуваті шари. Велика річка на дні ущелини мало не втроє роздулась після недавніх злив, і колір у неї похмурий, свинцевий, По ліву руку жовтіють хижі під очеретяними дахами. За ними настовбурчується, геть забивши прохід між скелями, похмурий передосінній ліс.

А далі — захмарна чаша, озеро у масивному вінку голого каменю, рідкісних осипах з кострубатими соснами, довгими тінями на темному дзеркалі. Лише птахи та кози можуть напитися з найнедоступнішого в світі водоймища.

Кхен уже дивився не в оглядове скло, а на телеекран наведення, де в грубо контрастних кольорах відбивалися ті самі скелі, і овал нерухомих вод, і трикутники літака, що ковзав по ньому. Не відриваючись, дивився Дарванг, уже відданий одному чуттю мети, а пальці пілота немовби танцювали по тумблерах, чіплялися за верньєри. І ось в рамку впливли дві фосфоричні лінії, вони ганялися одна за одною, поки не склали хреста. Хрестом помітив Кхен берег, який, здавалося, мчав на нього.

Тепер можна розслабитись і скласти руки на грудях, Автоматика відкриє в потрібну мить люки, і промінь лазера одну за одною проведе бомби. Так, можна скласти руки. І навіть заплющити очі.

Прет Меам прийшов перед тим днем, коли капітан Дарванг мав здавати літак.

На базі ще був контрольний пост, але діяв він тільки про людське око. Вартові не вимагали документів і особливо охоче пропускали селян з кошиками, беручи данину свіжими плодами або ковтком селянського вина. Не відповідаючи на жарти, Прет відкупився кількома плодами манго і тепер стояв посередині двору, оглядаючись, чи нема кого-небудь з офіцерів.

Йому пощастило більше, ніж він сподівався.

Востаннє (подумати тільки — востаннє!), змінивши замащений комбінезон на вихідну форму, до прохідної ішов Кхен Дарванг. Хода стрімка, руки за спиною, обличчя горіхово-смагляве, мов у божка на домашньому вівтарі.

Прет, як і належить горцю, добре бачив і тому зразу впізнав у низькорослому, скрадливо-поспішному, темношкірому капітані свого земляка.

Це було гидко — офіцер-кхань. Але Прет переборов себе, бо так веліли старійшини. А ще лежав у сараях зібраний рис, і жінки терли його жорнами, і діти гралися кукурудзяними качанами, і в старенькому храмі батько Ба Кхо полірував пемзою щойно вирізьблену статую володаря раю — Амітаби. І все це треба було рятувати…

— Пане мій!..

— Я нічого не купую, хлопче.

Так і є. Десяткам років міського життя не під силу справитися з різкою, від батьків успадкованою говіркою кханя.

— Пане мій, здається, ви з наших країв.

Раніше, в щасливі, наповнені по вінця і невідчутно-швидкі дні служіння літакові, Кхен, можливо, й не відповів би молодому селянинові. Пройшов би мимо, і оком не змигнувши.

Зараз його серце було м’яке і відкрите. Пілот готувався залишити світ, не обтяжуючи себе ані найменшим злом. Тому й зупинився.

“З наших країв…” Ну, що сказати йому, висушеному гірським сонцем, кривоногому дикуну? Біла пов’язка на голові, налиті м’язи в розрізі полотняної сорочки, червоний жилет, чорний пояс — мабуть, двадцять вісім обертів навколо талії, за кількістю найбільш шанованих горцями бодісатв… Тільки замість легкої рушниці з мідними прикрасами — в руці кошик, прикритий чистим полотном. Дивись, і кханів роззброїли, перевернувся світ…

Сказати тобі,