Темна матерія - Блейк Крауч

Вулицю перетинає метро — ель[4].

Я проходжу під іржавою металевою конструкцією залізниці.

Як на мене, саме ель уособлює місто.

Це мій улюблений відрізок дороги додому, бо тут найтемніше й найтихіше.

У цей момент...

Жоден поїзд не наближається.

Жодна фара не світить у жодному напрямку.

Не чути гамору з пабів.

Нічого, крім віддаленого шуму реактивного літака, який заходить на посадку в аеропорт О’Гара.

Стривайте...

Щось наближається — чуються звуки кроків по тротуару.

Я озираюсь.

До мене кидається тінь, відстань між нами скорочується швидше, ніж я встигаю зрозуміти, що відбувається.

Перше, що я бачу — обличчя.

Крейдяне, мов у примари.

Високі вигнуті брови, ніби намальовані.

Червоні стиснуті губи — дуже тонкі, надто досконалі.

І жаскі очі — великі, смоляні — ані зіниць, ані райдужки.

Наступне, що я бачу, — це ствол пістолета за десять сантиметрів од мого носа.

Низький хрипкий голос з-поза маски гейші командує:

— Повернись.

Я вагаюсь, надто приголомшений, щоб рухатися.

Він тицяє пістолетом мені в обличчя.

Я повертаюсь.

Перш ніж я спромагаюся повідомити йому, що гаманець у передній лівій кишені, він каже:

— Я тут не по твої гроші. Рушай.

Я рушаю.

— Швидше.

Йду швидше.

— Що вам треба? — питаю.

— Не розтуляй рота.

Над головою гуркоче поїзд, ми виходимо з темряви, серце вискакує з моїх грудей. Я жадібно вдивляюсь у все, що мене зараз оточує. На протилежному боці вулиці — житловий комплекс, обнесений парканом, а по цей бік кварталу — ряд контор, які зачиняються о п’ятій.

Манікюрний салон.

Юридичне бюро.

Майстерня з ремонту побутової техніки.

Склад шин.

Цей район — місто-привид, жодної живої душі.

— Бачиш отой бездоріжник? — питає він. Попереду видніється чорний «Лінкольн Навігатор», припаркований на узбіччі. Пищить сигналізація.

— Сідай на місце водія.

— Що б ви там не задумали...

— Або валятимешся отут на тротуарі в калюжі крові.

Я відчиняю дверцята з боку водія і сковзаю за кермо.

— Мій пакет із магазину, — кажу я.

— Бери його, — він всідається позаду мене. — Заводь машину.

Я зачиняю дверцята й кладу пакет «Здорове харчування» на підлогу біля переднього сидіння. У машині так тихо, що я чую власний пульс — швидкий лункий стукіт у барабанну перетинку.

— Чого ти чекаєш? — питає він.

Я натискаю кнопку запуску двигуна.

— Увімкни навігацію.

Я вмикаю.

— Натисни на «попередні пункти призначення».

У мене ніколи не було автомобіля з вмонтованою системою GPS, і я трохи гаюся, шукаючи потрібну вкладку на сенсорному екрані.

На екрані з’являються три адреси. Одна — це моя домашня адреса. Друга — адреса університету, де я працюю.

— Ви що, стежили за мною? — запитую.

— Вибери Пуласкі-драйв.

Я вибираю «1400 вулиця Пуласкі, Чикаго, Іллінойс 60616», не маючи жодного уявлення, де це. GPS жіночим голосом інструктує мене: «По можливості розверніться і проїдьте один кілометр двадцять вісім метрів».

Перемикаю передачу і виїжджаю на темну вулицю.

Чоловік позаду мене каже:

— Пристебни пасок безпеки.

Я пристібаю, він робить те ж саме.

— Джейсоне, щоб між нами все було ясно. Якщо ти не виконуватимеш інструкції буквально, я застрелю тебе через спинку сидіння. Ти розумієш, що я тобі кажу?

— Так.

Я їду через свій район і не знаю, чи побачу його колись знов.

Червоне світло. Зупиняюсь перед баром на розі. Через тоноване пасажирське вікно мені видно, що двері й досі розчахнуті навстіж. Я бачу Метта і крізь натовп — Раяна, який тепер розвернувся спиною до бару, спершись ліктями на зачовгане дерево, — щось розповідає своїм аспірантам. Можливо, розважає їх жахливою повчальною історією про невдалий кар’єрний злет свого колишнього сусіда по кімнаті.

Я вирішую зателефонувати йому. Дати йому зрозуміти,