Українська література » Фантастика » Пригоди. Подорожі. Фантастика - 82 - Євген Олександрович Філімонов

Пригоди. Подорожі. Фантастика - 82 - Євген Олександрович Філімонов

Читаємо онлайн Пригоди. Подорожі. Фантастика - 82 - Євген Олександрович Філімонов
словами пам’ятав, а суттю, своєю готовністю виконати. І, безумовно, була радість перемоги, коли САМ свідомо перемкнув другий ретранслятор і І вирушив у зворотну дорогу. Я пізнавав довколишній Ірадіопейзаж. Галактика в радіопроменях, Юліє, має зовсім не такий вигляд, як у світлі зірок. Скільки я там пробув? Важко сказати. Колись радіопольоти стануть масовими, і тоді виробиться якесь власне відчуття часу… А поки що — відмірюємо час за земними мірками.

“До речі… — Я спершу зрозумів спалахи, а потім відчув, як Юля бере мою руку і прилаштовує пальці в заглибини апарата. — За теорією відносності власний час об’єкта, що летить з швидкістю світла, дорівнює нулю. У вас, та й в інших психонавтів, це явно не так. У чому річ?”

— М-м-м… мабуть, твердження Ейнштейна — теоретична абстракція, зручна для певного уявлення про час, але відмінна від реальності. Час — це послідовність подій, тож хоча б тому він не може дорівнювати нулю. Навіть для звичних радіосигналів. Адже є певна послідовність подій: народження сигналу, долання перешкод, нашарування інших випромінювань, розсіювання, відбиття, прийом… Та що там радіосигнали: у всесвіті є об’єкти, відносно яких і ми мчимо із швидкістю світла… Але ж хіба зупинився наш час?

Я підводжуся з крісла.

— Все, Каміло… тобто Юліє… пробачте. На сьогодні досить. Споряджайте мене, і ходімо до лісу.

(Незручно… І як це я обмовився! Забитий цвящок у підсвідомості — Каміла тут і чекає зустрічі. А я вже другий тиждень її уникаю. Боюсь… Психонавт…)

Ми, психонавти, все ще “диво” для місцевого населення, та й навіть для багатьох працівників Інституту: збігаються подивитися, напрошуються на зайві розмови. Доводиться вдаватись до хитрощів. Ось і зараз з допомогою Юлії Василівни надягаю надувний жилет, рудувату перуку (під колір борідки і вусів, що виросли за чотири місяці), окуляри в золотій оправі, в зубах люлька без тютюну… Мабуть, і сам би себе не впізнав. Ми опускаємось ліфтом, виходимо з Інституту і простуємо вздовж набережної до лісу.

— Юліє, притримуйте мене хіба що за півметра від перешкоди, і не раніше. Мені треба звикати до самостійності.

Зараз початок жовтня. Повітря виповнене гіркуватістю опалого листя. День сонячний (гріється права щока) і тихий — для мене темний і дуже шумний. Машини, що проносяться дорогою, “освітлюють” усе так, ніби у них фари і спереду і ззаду.

Човгаю ногами, навмисне усією підошвою — це створює сіро-жовте освітлення, спалахи вихоплюють якісь лінії, смуги: парапет? стовпи? Я безліч разів ходив цією набережною, але зараз ні в чому не впевнений. Кілька разів Юлії доводиться мене затримувати перед самісіньким стовпом. Я запам’ятовую картину наростання світла-шуму — і надалі обходжу їх самостійно.

Праворуч, де Волга, шум віддалений і реверберуючий, мовби від стрімких реактивних літаків, що летять за обрій. Якщо підвести погляд — піццикато осіннього неба. Але якщо провести поглядом праворуч і догори — починає оглушливо кричати сонце.

Ліворуч — від будинків, дерев, стовпів — шум уривчастий і різноманітний. Найлегше я розпізнаю дерева при легкому подиху вітру…

Я відразу відчув, коли ми увійшли в мій улюблений гайок за містечком: стало світліше й шумніше. Спалахи від моїх кроків — хоча я вже не човгав ногами — зробилися набагато яскравішими: черевики розворушували опале листя. Доволі швидко я почав розрізняти не тільки стовбури беріз, а й кленів — по-різному дзвеніла крона.

— Це пень?

“Так”.

— Х-ху… — Я сів.

Серце калатало, спина змокріла, коліна тремтіли — ніби після центрифуги з максимальним навантаженням. Але нічого… Це наче вивчення іноземної мови: спершу важко, гортань протестує проти незвичної вимови, розум — проти невідповідності між величезними зусиллями і мізерністю здобутків… Але в пам’яті накопичується все нове, засвоюється… І потім уже легше… Мабуть, не бачити мені ніколи ні сонця, ні неба, ні людських облич, не чути голосів, пташиного співу — але пізнавати образи, орієнтуватися в навколишньому середовищі я БУДУ. Скрута примусить, життя навчить.

— Юліє, а тепер читайте мені, будь ласка, вірші. Хрестоматійні. Або такі, що відповідають цій обстановці. І виразно.

…Була у нас в юності гра з дівчатами-однокласницями: читати вірші без слів, на “та-та-та”, але з належним ритмом і з інтонаціями — хто швидше вгадає. Ну ж бо, спробуємо зараз.

Мабуть, Юлія Василівна теж любила вірші, бо моє прохання її не здивувало. Вона, як мені видавалось, стояла, прихилившись до золотоголової берези, дивилась удалечінь — і почала читати, мов сама до себе. Пушкін, Блок, Єсенін, Тютчев… “Скидає ліс багряний свій убір” я впізнав з другої строфи. “Є в осені красивій, ранній” — з третього рядка. Виявилось, що наші поетичні смаки збігаються.

І що було цікаво: як тільки я впізнавав вірш, у такт із жовто-зеленавими спалахами Юлиного голосу (збігаючися з ним, а потім і випереджаючи) починав звучати в мені ГОЛОС ПАМ’ЯТІ. І той голос разом із кольоровими спалахами набагато глибше, чіткіше виражав поетичний зміст кожної речі. Наймайстерніший актор не вплинув би так на мої емоції. Я навіть поринув у якийсь дивний транс, наче відключився.

А як чітко сприймав по спалахах Юлину мову!

…А ще ми розклали з Юлею багаття — і воно звучало, як музика. Потім ми спустилися до Волги, до того місця, де в неї впадав струмок з такою смачною водою, — і щебетання джерела чимось було схоже на багаття.

Ця прогулянка стала для мене новим відкриттям світу. Точніше, світ відкривався мені. А я вже вважав його втраченим для себе.

Увечері, повернувшись додому, я вирішив перевірити: а як же мені бачитиметься нині музика?

Музика… Вона завжди багато для мене важила. Більше, ніж книги. Навіть дивно для такого “технаря”, як я — відводив музиці таку ж роль поміж інших мистецтв, як математиці серед інших наук. У нашій родині не було меломанів, мене не навчили грати ні на фортепіано, ні на скрипці. Проте якби давали дипломи слухачам, то мій, я певен, був би з відзнакою. Фонотека в мене — прекрасна, принаймні маю у ній все, чого прагне моя душа.

Ось тільки вибирати мені зараз не доведеться, взяв першу-ліпшу платівку.

Я й раніше любив слухати в сутінках… Поставив голку на диск — і пішло палахкотіти! Мій мозок, видно, знудьгувався за чіткими образами, і вони почали виникати: спершу напівпрозорі, але чіткі, з мінливими контурами, взаємопроникні — чи хвилі, чи змії, чи висока трава під вітром. Щось схоже — на картинах Чюрльоніса. Це був ніби абстрактний фільм за чюрльонісівськими мотивами. Але який твір звучить? Симфонія? Яка?

Вгадати не міг. Поставив іншу

Відгуки про книгу Пригоди. Подорожі. Фантастика - 82 - Євген Олександрович Філімонов (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: