Пригоди. Подорожі. Фантастика - 82 - Євген Олександрович Філімонов
“До речі… — Я спершу зрозумів спалахи, а потім відчув, як Юля бере мою руку і прилаштовує пальці в заглибини апарата. — За теорією відносності власний час об’єкта, що летить з швидкістю світла, дорівнює нулю. У вас, та й в інших психонавтів, це явно не так. У чому річ?”
— М-м-м… мабуть, твердження Ейнштейна — теоретична абстракція, зручна для певного уявлення про час, але відмінна від реальності. Час — це послідовність подій, тож хоча б тому він не може дорівнювати нулю. Навіть для звичних радіосигналів. Адже є певна послідовність подій: народження сигналу, долання перешкод, нашарування інших випромінювань, розсіювання, відбиття, прийом… Та що там радіосигнали: у всесвіті є об’єкти, відносно яких і ми мчимо із швидкістю світла… Але ж хіба зупинився наш час?
Я підводжуся з крісла.
— Все, Каміло… тобто Юліє… пробачте. На сьогодні досить. Споряджайте мене, і ходімо до лісу.
(Незручно… І як це я обмовився! Забитий цвящок у підсвідомості — Каміла тут і чекає зустрічі. А я вже другий тиждень її уникаю. Боюсь… Психонавт…)
Ми, психонавти, все ще “диво” для місцевого населення, та й навіть для багатьох працівників Інституту: збігаються подивитися, напрошуються на зайві розмови. Доводиться вдаватись до хитрощів. Ось і зараз з допомогою Юлії Василівни надягаю надувний жилет, рудувату перуку (під колір борідки і вусів, що виросли за чотири місяці), окуляри в золотій оправі, в зубах люлька без тютюну… Мабуть, і сам би себе не впізнав. Ми опускаємось ліфтом, виходимо з Інституту і простуємо вздовж набережної до лісу.
— Юліє, притримуйте мене хіба що за півметра від перешкоди, і не раніше. Мені треба звикати до самостійності.
Зараз початок жовтня. Повітря виповнене гіркуватістю опалого листя. День сонячний (гріється права щока) і тихий — для мене темний і дуже шумний. Машини, що проносяться дорогою, “освітлюють” усе так, ніби у них фари і спереду і ззаду.
Човгаю ногами, навмисне усією підошвою — це створює сіро-жовте освітлення, спалахи вихоплюють якісь лінії, смуги: парапет? стовпи? Я безліч разів ходив цією набережною, але зараз ні в чому не впевнений. Кілька разів Юлії доводиться мене затримувати перед самісіньким стовпом. Я запам’ятовую картину наростання світла-шуму — і надалі обходжу їх самостійно.
Праворуч, де Волга, шум віддалений і реверберуючий, мовби від стрімких реактивних літаків, що летять за обрій. Якщо підвести погляд — піццикато осіннього неба. Але якщо провести поглядом праворуч і догори — починає оглушливо кричати сонце.
Ліворуч — від будинків, дерев, стовпів — шум уривчастий і різноманітний. Найлегше я розпізнаю дерева при легкому подиху вітру…
Я відразу відчув, коли ми увійшли в мій улюблений гайок за містечком: стало світліше й шумніше. Спалахи від моїх кроків — хоча я вже не човгав ногами — зробилися набагато яскравішими: черевики розворушували опале листя. Доволі швидко я почав розрізняти не тільки стовбури беріз, а й кленів — по-різному дзвеніла крона.
— Це пень?
“Так”.
— Х-ху… — Я сів.
Серце калатало, спина змокріла, коліна тремтіли — ніби після центрифуги з максимальним навантаженням. Але нічого… Це наче вивчення іноземної мови: спершу важко, гортань протестує проти незвичної вимови, розум — проти невідповідності між величезними зусиллями і мізерністю здобутків… Але в пам’яті накопичується все нове, засвоюється… І потім уже легше… Мабуть, не бачити мені ніколи ні сонця, ні неба, ні людських облич, не чути голосів, пташиного співу — але пізнавати образи, орієнтуватися в навколишньому середовищі я БУДУ. Скрута примусить, життя навчить.
— Юліє, а тепер читайте мені, будь ласка, вірші. Хрестоматійні. Або такі, що відповідають цій обстановці. І виразно.
…Була у нас в юності гра з дівчатами-однокласницями: читати вірші без слів, на “та-та-та”, але з належним ритмом і з інтонаціями — хто швидше вгадає. Ну ж бо, спробуємо зараз.
Мабуть, Юлія Василівна теж любила вірші, бо моє прохання її не здивувало. Вона, як мені видавалось, стояла, прихилившись до золотоголової берези, дивилась удалечінь — і почала читати, мов сама до себе. Пушкін, Блок, Єсенін, Тютчев… “Скидає ліс багряний свій убір” я впізнав з другої строфи. “Є в осені красивій, ранній” — з третього рядка. Виявилось, що наші поетичні смаки збігаються.
І що було цікаво: як тільки я впізнавав вірш, у такт із жовто-зеленавими спалахами Юлиного голосу (збігаючися з ним, а потім і випереджаючи) починав звучати в мені ГОЛОС ПАМ’ЯТІ. І той голос разом із кольоровими спалахами набагато глибше, чіткіше виражав поетичний зміст кожної речі. Наймайстерніший актор не вплинув би так на мої емоції. Я навіть поринув у якийсь дивний транс, наче відключився.
А як чітко сприймав по спалахах Юлину мову!
…А ще ми розклали з Юлею багаття — і воно звучало, як музика. Потім ми спустилися до Волги, до того місця, де в неї впадав струмок з такою смачною водою, — і щебетання джерела чимось було схоже на багаття.
Ця прогулянка стала для мене новим відкриттям світу. Точніше, світ відкривався мені. А я вже вважав його втраченим для себе.
Увечері, повернувшись додому, я вирішив перевірити: а як же мені бачитиметься нині музика?
Музика… Вона завжди багато для мене важила. Більше, ніж книги. Навіть дивно для такого “технаря”, як я — відводив музиці таку ж роль поміж інших мистецтв, як математиці серед інших наук. У нашій родині не було меломанів, мене не навчили грати ні на фортепіано, ні на скрипці. Проте якби давали дипломи слухачам, то мій, я певен, був би з відзнакою. Фонотека в мене — прекрасна, принаймні маю у ній все, чого прагне моя душа.
Ось тільки вибирати мені зараз не доведеться, взяв першу-ліпшу платівку.
Я й раніше любив слухати в сутінках… Поставив голку на диск — і пішло палахкотіти! Мій мозок, видно, знудьгувався за чіткими образами, і вони почали виникати: спершу напівпрозорі, але чіткі, з мінливими контурами, взаємопроникні — чи хвилі, чи змії, чи висока трава під вітром. Щось схоже — на картинах Чюрльоніса. Це був ніби абстрактний фільм за чюрльонісівськими мотивами. Але який твір звучить? Симфонія? Яка?
Вгадати не міг. Поставив іншу
