Пригоди. Подорожі. Фантастика - 82 - Євген Олександрович Філімонов
“Найпереконливішою мені видається гіпотеза Чуня, ти повинен його пам’ятати, він впроваджував у нас акупунктуру для зчитування псі-потенціалів, — семафорить Патрік Янович жовтими і зеленими спалахами під колотнечу штирків у мої пальці. — Чунь вважає, що вся справа в тривалості радіопольоту. Тіло не може так довго залишатися без псі-основи, яка формує нашу складну поведінку. Власне, тіло ще й нічого — мозок не може: починається спрощення структур, роздиференціація, як каже Чунь. Мабуть, у тебе… в твоєму тілі за час зберігання порушилися зв’язки очей із зоровими ділянками кори і вух із слуховими…”
“Мозок поплив, як медуза на сонці”, — видає Борис у ліву руку. І потім уже без штирків угадую його розкотистий сміх: “Го-го-го!” Яскраві багряні спалахи.
“А коли ти повернувся, увійшов у тіло, то під натиском твого псі-потенціалу зв’язки утворилися вже якось інакше… Мабуть, спершу зорові шляхи пройшли найкоротшою дорогою до найближчих аналізаторів, а слухові витіснились до потиличної ділянки… Ми прокрутили ситуацію на персептронній моделі мозку: при різкій зміні силового поля можлива така зміна структур…”
Ось воно що. Певно ж, так і вийшло. І навіть розумію, що сам трохи винен. А все тому, що кортіло швидше побачити рідний світ. Закріпив ту перебудову своїми “побачити, почути!”. Бовдур!
— А зворотну перебудову на персептроні не прокручували?
— Було… На персептронній моделі вдається… Але ж ти не персептрон…
Патрік замовкає: ні світла, ні звуку, ні доторків. Та й що тут говорити?! Сам дідько не втне, який куліш зварився у моїй голові. Дивина, що взагалі живий і кебета варить.
Темно, тихо. І лише коли порухаю очима-з’являються шуми. Складні шуми. Це я так бачу. Бачу людей, риси яких до болю знайомі…
Патрік Янович — тренер і керівник, йому вже під п’ятдесят, кремезний, велика широкочола голова, лисина лямована світлим волоссям, суворий погляд синіх очей, великий рівний ніс, спокійний голос… Права рука у нього паралізована і всихає — пам’ять про перші зчитування і радіопольоти.
Борюню я знаю не лише зовні, а й зсередини: ми обмінювались тілами. Я був у його тілі на Місяці, а він у моєму тут, на Землі — сенсаційний дослід. До речі, побувавши в його шкурі, я дізнався, що його доймають ревматичні болі в лівому плечі. Правда, Борюня потім агресивно заперечував: “Не ревматичні, а подагричні! Мої предки, осетинські князі, зловживали марочними винами. Це все від них!”
Як би я зараз хотів побачити його фізіономію! Як би хотів почути його гортанний голос!
— А що ж ті харцизяки з Барнарда і з Проксіми не попередили нас? Це з їхнім досвідом!
“Дорогий мій, вони такої штуки могли й не знати. Барнардинці — кремнійорганіки: уповільнені процеси обміну, стійкі структури. Згадай тільки про тривалість їхнього життя. Для них кілька років-дрібниця. А з Проксіми взагалі кристалоїди. У них роздиференціації не буває”.
“Це тільки у таких, як ти!” І знову багряні спалахи: “Го-го-го!”
Ох, Борюня, Борюня!
“Віднині тіла відлітаючих будемо максимально охолоджувати для уповільнення всіх процесів. Анабіоз. Не додумались раніше: ні я, ні ти… Ніхто…”
Так воно завжди — доки не прогримить… Спочатку практикували короткочасні радіопольоти: на хвилини, години, на десятки годин. Тіло треба було зберігати в постійній готовності до прийому, в стані нормальної життєдіяльності. Ця ж методика й надалі залишилась. Зараз в Інституті, мабуть, багато хто руками розводить.
— Але мені… Як мені бути?
Певно, питання прозвучало занадто драматично, бо знову запанувала довга пауза тиші-темряви.
“Тобі… ну, насамперед, диктуй свій звіт… Звикай. Радити не беруся, але… на твоєму місці я намагався б усе одно максимально… бути корисним… боротися… Хай навіть як унікальний клінічний випадок. Медики битимуться за право досліджувати тебе, бо ти тепер — той виняток, який допомагає зрозуміти правила. Закони переробки інформації в мозку досі ще туманні…”
— Дуже вдячний… Хочете віддати мене на розтерзання?
“Ну… Власне, це залежить лише від тебе. А щодо нас — ми зробимо все, аби відновити твою комунікабельність”.
“Я зроблю. Маю ідею. Ти ще цілуватимеш мої волосаті руки!” — багряно-оранжево запевняє Борюня.
“І останнє: прийшла Каміла. Пустити ЇЇ до тебе?”
— Вона знає?
“Не більше за інших”.
— А що інші знають?
“Офіційне повідомлення: психонавт доктор фізико-математичних наук М. О. Колотилін завершив найтриваліший в історії людства радіополіт до Медіани. Повернення відбулося задовільно. Психонавт проходить обстеження”.
Безумовно: якщо живий — уже задовільно. На трієчку.
— Ні, не треба Камілу…
Вони підводяться — рокотіння їхнього переміщення, зміна освітленості. Я почуваю себе дуже втомленим.
Темно. Тихо. Самотньо. Дуже самотньо.
У школі, а потім і в інституті мені важко давалась англійська мова. Ну хоч плач. Особливо той страхітливий звук “th”. Ледве складав іспити. І так було доти, доки в англо-американських журналах не з’явилися статті про мене. Не тільки про мене — про Бориса, про покійних Олафа Патерсона, Арджуна, Гуменюка — про нашу команду психонавтів. Ну, а про мене — де абзац, а де й два. Яка відразу запопадливість до “інгліша” з’явилася. Треба ж було прочитати, перевірити, чи не спотворили мій образ, фактичні дані. Особистий інтерес — велике діло.
А нині прорізалась така ж цікавість до нейрофізіології, фізіологічної психології, психокібернетики, до теорії сприйняття-до всіх наук, які досліджують і пояснюють, чому ми бачимо і чуємо саме так, як бачимо і чуємо… Погляд фотоелемента повзає по рядках — а штирки квапно переказують мені все. Найцікавіше я диктую на магнітофон, аби потім побачити в кольорі. Читаю, як детектив, до пізньої ночі.
Але цей детектив, на жаль, ще не закінчений. Добре відома будова очей і вух, достатньо точно встановлено напрямки нервових шляхів, їхні розгалуження, перехрестя… власне, те, що, за висловом Борюні, можна побачити на розтині. А от щодо взаємодії живого ока і вуха з живим мозком, пізнавання образів і звуків, орієнтування, пошуку потрібної інформації — основи розумної поведінки — ой, кепсько! “Незважаючи на те, що процес пізнавання певних предметів по зоровому зображенню поки що незрозумілий, варто припустити, що…” “Експерименти в цій галузі поки що нечисленні і подробиць ми ще не знаємо…” “Що діється з акустичною інформацією на шляху від вуха до мозку? Відповідь на це запитання може тільки розчарувати…”
Так пишуть найпорядніші автори.
